Читать «Розколоте небо» онлайн - страница 187

Чоловік потис руку Павлу Серафимовичу.

– Може, провести за село? – запитав зятя.

– Не треба.

Вийшли провести його в дальню дорогу. Василь уже пішов з двору, коли Павло Серафимович тихо спитав у Варі:

– Скажи відверто: ти повністю йому довіряєш? Ти впевнена, що він не обдурить нас і повернеться?

– Але ж… Тут його діти, – непевно відповіла донька.

– Я піду з ним! – рішуче заявив Павло Серафимович. – Василю, – позвав зятя, – зачекай, я піду з тобою!

– Тату, не треба, – попросила Варя. – У мене якесь погане передчуття.

– Тому й піду, – наполіг батько. – Ти не переймайся, за кілька днів ми вже будемо вдома. Головне, не пускай до хати сторонніх, – давав поради, – не залишай дітей самих, бережи себе.

– Ви мене лякаєте. Кажете так, ніби прощаєтеся, – її біль і розпач викотилися намистинками сліз, завмерли на блідому обличчі.

– Не забувай, що Чорножукови ніколи не кидали своїх у біді, – поквапом додав він, ніби не почувши зауваження доньки. – Тримайтеся купи з сестрою, нас так мало залишилося!

Варя, ледь стримуючи себе, щоб не розплакатися, лише кивала на знак згоди. Вона не могла бачити, як серед глибоких зморшок батька загубилася крихітка-сльоза.

– Ти, Ластівко, не сумуй, – сказав він. – Я знаю, що у твоїй беззахисності криється велика сила. У тобі тече не отруєна життям кров Чорножукових. – Павло Серафимович на мить замовк, обняв доньку, міцно притис до грудей. – Життя, доню, дуже складна штука. Іноді воно так огріє батогом, що вже починаєш думати, що його ненавидиш, але рано чи пізно біль стихає, і ти знову починаєш йому радіти, знову його любиш. Усе минеться, Ластівко, потрібно лише кохати і вірити, тоді життя віддячить взаємністю, – чоловік зітхнув і додав: – Треба бути сильною і вміти чекати.

– Я буду вас чекати, – сказала Варя, непомітно змахнувши з обличчя солоні крапельки.

– Ви там скоро? – почувся голос Василя.

– Бувай! – махнув рукою батько. Він лагідно всміхнувся Варі, і за мить темрява поглинула його постать.

Розділ 82

Чекання – страшна річ. Здається, що час застиг, саме життя зупинило свій плин. Серед сірих одноманітних буднів губилися думки. Вони то розчинялися у чеканні, яке ставало дедалі нестерпнішим, то їх лихоманило, як у пропасниці. Неможливо довгий день Варя заповнювала турботою про дітей. Вона навіть звільнила завішені вікна від товстих хусток, щоб зручніше було виглядати батька, але це не допомогло. Денне світло не розсіювало сплутаних невизначеністю думок. Вона подовгу вдивлялася у вулицю, але то був погляд у нікуди. Над селом, як і в душі, линув німий крик відчаю. На зміну дню приходила ніч, вікна знову завішувалися, але навіть так, у маленькому замкнутому просторі, не можна було сховатися від суму. Кімната ставала схожою на склеп. Варя тихо ходила по хаті, вслухаючись у самотні кроки. Вона лягала у ліжко і намагалася заснути, аби не слухати дзвінку нестерпну тишу. Варя куталася у ковдру, щоб поринути у сон і хоча б уві сні зануритися у диво. Напевно, щільна темрява не давала навіть крихітній надії просочитися у її свідомість. Варя відчувала, що більше ніколи не побачить батька. По кутках дрімала темрява, якій було байдуже до страждань самотньої жінки…