Читать «Розколоте небо» онлайн - страница 188
Світлана Талан
Ольга навідалася до сестри на четвертий день.
– Нема ще? – спитала.
– Як бачиш.
– Уже повинні були повернутися.
– Василь пішов не сам? – спитала здивовано.
– Ні, з батьком.
– Чому? Він мав намір іти сам.
– В останню мить батько передумав, – пояснила Варя. – Гадаю, що у нього закрався сумнів щодо Василя, або вирішив, що іти вдвох безпечніше.
– Он воно як, – протягла Ольга. – Я й не знала.
– Чому ти так довго не заходила?
– Щодня женуть на роботу, – пояснила вона. – Усім байдуже, що мої діти такі кволі, що ледь соваються по хаті.
– Справи кепські?
– Дуже. А тут ще таке сьогодні побачила! – зітхнула Ольга. – Не повіриш: моторошно стало!
– Я думала, що ми вже звикли до всього.
– Я теж так думала, – почала Ольга жвавіше. – Ось слухай. На цвинтарі копають великі рови, щоб скидати туди тіла.
– А я ще й подумала, як Пантьоха встигає копати ями, коли за день назбирує стільки померлих.
– Тю! – засміялася Ольга. – Тоді б йому довелося день й ніч лише ями копати! Вже давно бригадир дає чоловікам наряд, і ті викопують великий рів. Туди їздовий скидає тіла, а коли яма наповниться, присипають землею.
– Тварин і тих раніше так не ховали.
– Мертвим вже однаково, – зітхнула Ольга, – треба думати не за них, а за живих, щоб вони не опинилися у тій ямі.
– Так що ти хотіла мені розповісти?
– Ага! Сьогодні йшли на роботу повз кладовище. Там лежала мертва жінка, бо ще не встигли викопати яму, біля неї була невеличка купа соломи, напевно, з воза просипалася, або хтось прикрив тіло. Дивимося, сидить у лахміттях прохач, ще живий, але вже такий чорний, пухлий, із великими виряченими очима. Я ще й подумала, що він чекає на кладовищі своєї смерті, щоб далеко не йти. Після обіду бригадир посилає чоловіків копати рів на цвинтарі, а здорових чоловіків зараз обмаль, останніх хоч самих вези на кладовище, тож посилає з ними мене. Приходимо туди, а прохач, напевно, щоб зігрітися, підпалив солому, якою була прикрита жінка. Труп обпекло вогнем, запахло смаженим м’ясом, і коли ми прийшли, чоловік лежав і гриз підгорілі ноги жінки. Хтось побіг позвати голову сільради, а ми намагалися до нього заговорити, але він подивився на нас збайдужілим поглядом і спокійно продовжив їсти.
– Який жах! – Варя поморщилася. – І що було далі?
– Ледь відтягли чоловіки від ноги. Його тягнуть, а він гризе! Весь у попелі, забруднився кров’ю…
– Та ну тебе! – Варя замахала руками. – Розкажеш таке на ніч, що спати страшно буде!
– Який там страх? Коли люди довго бояться, вони звикають до страху і перестають його відчувати. Настає байдужість, отупіння, здичавіння. Чи зараз плачуть-тужать за померлими? Смерть уже стала настільки звичною, що про неї говорять спокійно. І знаєш чому? Бо люди так настраждалися, намучилися, нагорювалися, що смерть – єдиний порятунок від страждань.
– Не згодна, – заперечила Варя. – Якби ми всі бажали смерті і лише у ній був порятунок, то сіли б на підводу Пантьохи і ще живими поїхали на кладовище. Але ж ні! Ми боремося не за смерть, а за життя, чіпляємось за нього кожного дня, щохвилини. Навіщо? Щоб жити далі. Щоб ростити дітей, дочекатися онуків.