Читать «Розколоте небо» онлайн - страница 186

– Я завтра побалакаю з кумом, – сказав Василь. – Геннадій якось дорікав, чому, мовляв, мене не взяв з собою, коли йшов здавати хрест, у мене є золоті каблучки. До речі, у нього і візок є. Якщо погодиться, то ми можемо піти з ним удвох.

– От і добре, – погодився Павло Серафимович. – Завтра ж переговори з кумом.

Усе вже було обговорено, навіть намітили день, коли Василь із кумом вирушить у путь. Але напередодні запланованого увечері повернувся Василь і заявив, що нікуди з Геннадієм не піде.

– Що трапилося? – запитала Ольга, яка зайшла до хати слідом за Василем і почула розмову.

– Йдемо ми з кумом вулицею, – розповів Василь. – Уже дійшли до його хати, розпрощалися, і раптом у мене як скрутить живіт! Так підперло, що не добіжу додому. Я прожогом біжу до нього у двір і на ходу штани знімаю. Кум засміявся і каже: «Біжи за сарай, бо ще не добіжиш до туалету». І не добіг би! Присів за сараєм, справив нужду, посміялися ми з ним, і я пішов. Минув одну хату, а в мене знову живіт скрутило. Засмикався я, чи додому бігти, чи знову до кума. Побіг до Генки. І раптом бачу таке: він встиг вже принести лампу з хати, сів напочіпки і палицею ворушить мою купу. Уявляєте, роздивляється, чим я там насрав!

– Невже? – здивувалася Варя.

– Саме так! От де стукач-перевертень! І скажіть мені, чи можна з такою людиною йти на діло?! Як йому після цього довіряти? Ні, ви як хочете, а з ним я нікуди не піду.

– Правильно! – підтримала його Ольга. – Продажна шкура, а не кум!

– Де ж тоді взяти візок? – запитала Варя.

– Я приладнаю два старих колеса з воза до саней, – сказав Павло Серафимович. – Але що ти тепер скажеш Генці?

– Скажи, що поки не підеш, що передумав, – порадила Ольга. – Потрібно відсидітися днів зо два-три, тільки щоб він нічого не знав. Тільки не забудьте за мене, – попросила вона. – Хочу свій золотий хрестик обміняти. Більше у мене нічого немає.

– Одному йти небезпечно, – зауважив Павло Серафимович.

– Якщо ви натякаєте на себе, то це виключено! – категорично заявив Василь. – Ви повинні залишитися вдома, щоб подбати про Варю і дітей.

– Це правильно, – погодилася Ольга.

Розділ 81

Уранці Ольга занесла свій золотий натільний хрестик.

– Подарунок мами, – сказала вона. Жінка поцілувала розп’яття, віддала Василю. – Швидше повертайся, – сказала йому, – бо всі троє моїх хлопців почали пухнути.

Усе було готове: нашвидкуруч змайстрований возик, схований на горищі, хліб уже лежав у торбинці, коштовності і срібний посуд надійно підшиті у потаємну кишеню. Залишалося дочекатися вечора, щоб поменше бачили сторонні. Варя ще раз детально описала дорогу, про яку розказувала Одарка.

– Усе зрозумів, – сказав Василь. – Основний орієнтир – криниця Данила по дорозі, що веде в Росію. Не хвилюйтеся, все буде добре.

День видався неймовірно довгим. Коли темінь огорнула притихле село, Василь сказав:

– Мені час!

Він поцілував сонних дітей, обняв Варю.

– Розумію, що від мене залежить ваше майбутнє, – сказав він, – тому намагатимуся зробити все можливе, щоб повернутися швидко і не з порожніми руками.