Читать «Розколоте небо» онлайн - страница 174

Варя поточилася, мало не зомліла від страху, який миттю скував її по руках і ногах. Вона, не зводячи очей з Уляниди, яка спокійно продовжувала сидіти за столом, позадкувала, прочинила їх, перечепилася через високий поріг і впала у сіни. Підхопившись, рвонула надвір, почувши позаду дикий сміх божевільної людини.

– Я ж казала, що своя плоть буде найсмачнішою! – кричала їй навздогін Улянида, дико регочучи.

– Там! Там! – ледь спромоглася промовити сусідці перелякана Варя. Її вмить знудило.

Коли прийшло керівництво і Уляниду вивели на вулицю, зібрався чималий натовп. Люди тихо перемовлялися поміж собою, і серед натовпу блукало нове жахливе слово «людоїдка». Коли побачили Уляниду, притихли. З відчуженим поглядом, байдужим до всього, пройшла вона крізь натовп.

– Куди її тепер? – запитав хтось із жінок.

– У міліцію! – відказав Лупіков.

– Людоїдка! – крикнув хтось, і з натовпу полетіла грудка мерзлої землі.

Від удару в спину жінка ледь здригнулася. Вона повільно повернулася, побачила позаду голову сільради з макітрою у руках.

– Це моє! – сказала, вирвавши з його рук посудину.

Вона витягла за світле волоссячко дитячу голівку з широко розплющеними оченятами на обличчі, подивилася безтямним поглядом, опустила її назад.

– В яку міліцію?! – підбігла до Бикова Варя. – Ви що, не бачите, що вона з’їхала з глузду? Що не розуміє, що накоїла? Вона хвора, її потрібно відвезти у божевільню!

– Там розберуться! – почула у відповідь.

Максим Гнатович спробував відібрати макітру, але Улянида штовхнула його в плече.

– То моє! – сказала сердито і притисла до грудей макітру.

– Облиш її, – наказав Биков. – Нехай сама тримає.

Розштовхуючи людей, підбіг до Уляниди Іван.

– Улянидко! Моя люба! – Іван взяв її за плечі. – Моя кохана, як, як ти могла?! То ж наша дитинка, наш Іванко!

Чоловік дивився їй прямо в очі, легенько труснув за плечі. Улянида безумними очима подивилася на нього. Варі здалося, що якоїсь миті її погляд прояснився і в них промайнуло людське тепло, але ж ні, Улянида не пізнала свого коханого, лише дивилася розгублено і байдуже, не розуміючи, хто він і що від неї хоче.

– Як ти могла?! – у відчаї скрикнув Іван, поглянувши у макітру. – Я ж просив тебе берегти дитинку!

– То я вже піду? – спитала тихо.

Привселюдно, не соромлячись сліз, Іван заплакав, побачивши голівку сина. Улянида покірно сіла на підводу, на коліна поставила макітру, обняла її руками. У натовпі зашушукали: тепер, мовляв, ясно, чия дитина, а Ольга й не знала.

– Про вовка промовка! – сказав хтось із людей, помітивши Ольгу.

– Прощавай, Улянидко! – витерши очі, змахнув рукою Іван.

– Ходи сюди! – Ольга потягла Івана за руку.

На очах усіх людей Ольга з усього розмаху дала чоловікові ляпаса. Він не втримався на ногах, похитнувся, сів у кучугуру снігу. Іван закрив обличчя руками, нахилив голову.