Читать «Розколоте небо» онлайн - страница 176
Світлана Талан
Варя трохи заспокоїлася, проте, йдучи далі, постійно прислухалася й оглядалася назад.
– Ось і криниця Данила, – нарешті сповістила Одарка.
Жінки поїли, попили води, посиділи на лавці.
– Незабаром буде розвилка, – пояснила Одарка. – Пряма дорога веде в Росію, праворуч – до залізничної колії, куди ми йдемо, а коли взяти з неї ще правіше – до міста. До речі, там дуже гарний Торгсін. Твій Василь міг би виручити більше борошна, якби сюди пішов.
– Скільки вже вийшло, – тихо сказала Варя, згадавши про криївку на горищі, якщо її досі ніхто не знайшов. Про всяк випадок вона вирішила запам’ятати дорогу, про яку казала Одарка.
– Ми підемо в Росію? – поцікавилася Варя.
– Ти що?! – хмикнула Одарка. – Нас одразу ж зловлять! До залізничної колії, яка проходить неподалік від Росії, – пояснила Ольга і підвелася: – Час вирушати!
Коли перед ними простяглися блискучі рейки, був уже ранок. Сховавшись у посадці неподалік, нагодували дітей. Одарка дістала із пазухи пелюшки, сповила маля.
– Хтозна, коли тепер поїси, коли тобі поміняють пелюшки, – сказала вона сумно і поцілувала дитину у щічку.
– Що ти збираєшся робити? – схвильовано запитала Варя.
– Мовчи! – смикнула її сестра.
– Там, – Одарка показала пальцем вперед, – потяг піде на підйом і стишить хід. У посадці повинні бути люди. Ходімо туди.
І справді, жінки пройшли сотню метрів і помітили двох чоловіків. Вони підійшли до них, привіталися.
– В Росію? – Одарка заговорила до чоловіків.
– А то ж куди? – відповів молодший. – Чи й ви туди?
– Та ні, – посміхнулася Одарка. – Куди нам з приплодом?
– Я так і подумав. Не зможете на ходу заскочити на поїзд, ще й дитину затягти.
– Ми ні, а ось ви б змогли.
– Як то?
– Заскочити і дитину забрати.
– Та ти що?! – вирячився на неї чоловік. – З глузду з’їхала, чи що? Я своїх четверо покинув, щоб доїхати в Росію, там влаштуватися, потім забрати родину, а ти мені нав’язуєш свою?!
Поки Одарка вела розмову з чоловіком, Ольга відвела Варю вбік.
– Тепер зрозуміла? – спитала тихо.
– Не зовсім, – відповіла Варя. – Щось я нічого не второпаю! Одарка хоче віддати чужому чоловікові дитину? Якась дурня!
– Ні. Хоче вмовити забрати дитину на потяг.
– Але ж поїзд вантажний!
– Так. Потрібно покласти дитину у відкритий вантажний вагон. Так багато жінок роблять. Поїзд за півгодини буде на станції, але вже в Росії. Там знають, що так жінки часто чинять, тому перевіряють вагони, дослухаються, чи не плаче де дитя. Дітей забирають і відвозять у дитбудинки. А там уже не пропадуть! Там точно не помруть з голоду, дітей добре годують, вдягають, виховують їх. Тож швидше думай!
– Хіба не можна передати дитину дядьком, щоб він там здав у дитячий будинок?
– Дурна! Він вистрибне з поїзда, як тільки потяг почне стишувати хід перед станцією.
– Я… я не можу! Дитину можуть не знайти, і вона замерзне у вагоні, – сказала вкрай розгублена Варя. – І як тоді знайти її? Де шукати?
– Ніяк! Незрозуміло, чи що? У тебе є вибір: або незабаром віддати дитину Пантьосі, або подарувати їй життя без матері. Сама вирішуй – часу обмаль.