Читать «Розколоте небо» онлайн - страница 173

– Куди ми підемо?

– Тоді дізнаєшся.

– Я теж іду, – сказала Одарка.

– Я здогадалася, – сказала Варя.

– Я беру з собою Петруся, Оля – Оксанку, а ти візьмеш молодшого, – продовжила жінка.

– Ви можете нарешті зізнатися, що ви надумали? – Варя подивилася то одну, то на другу.

– Давай домовимося так, – Ольга сіла біля сестри, – остаточне рішення за тобою. Підеш з нами, а там приймеш рішення, якщо, звичайно, маєш намір подбати про дитину.

– Ні, це несерйозно! Іти невідомо куди?

– Твоя дитина, тобі й вирішувати, – підсумувала сестра.

– Чому ви не хочете зараз все мені розповісти? Що за таємниці? – Варя нічого не розуміла. – Ми йдемо просити милостиню? Може, красти?

– Не хочеш іти з нами, то й сиди вдома! Чекай з моря погоди, а я своїх дітей все одно врятую! – невдоволено сказала Ольга.

– То дайте мені час подумати, – уже вагаючись, попросила Варя.

– Думай до завтра, – відказала Ольга. – Тільки тримай язика за зубами.

Варі не сподобалася така таємничість. Щось їй підказувало, що жінки задумали таке, з чим вона може не погодитися. Але чому не можна одразу розкрити карти? Навіщо кудись іти, взимку, та ще й з малою дитиною?

«Не піду з ними, поки не розкриють свій секрет», – вирішила Варя, прямуючи до Уляниди.

Рішення провідати Уляниду прийшло до Варі зненацька, коли вона поверталася додому від сестри. Вона не бачила Уляниду відтоді, як навідувала її після пологів. Чомусь дуже схотілося побачити немовля, послухати дивні розповіді Уляниди, які важко було зрозуміти, доводилося здогадуватися, що вона хоче сказати. Варя сподівалася почути від Уляниди відповіді на кілька своїх питань. Тільки шкода, що довелося йти з порожніми руками. Як вона там сама, без чоловіка? Раніше до Уляниди йшли люди, несучи гостинці, з того й жила самотня дивакувата жінка. Чи заходять зараз? Чи щось приносять? Чи людям стало байдуже, що з ними буде потім, лише аби сьогодні вижити?

Біля похиленого тину понад садибою Уляниди стояла бабця, заглядаючи у двір. Варя привіталася з нею. Старенька потягла носом повітря:

– Топиться з самого ранку і чимось так пахне!

Варя поглянула на димар. Звідти йшов дим, тож Улянида вдома і топить піч. Варя не стала дорікати сусідці за її надмірну цікавість, одразу пішла до хати. Вона пробралася сіньми крізь навішані повсюди пучки трав, навпомацки знайшла вхідні двері.

Тільки Варя переступила поріг, відчула тепло і такий приємний запах чогось давно забутого, що одразу загуло у животі. Улянида сиділа за столом і щось їла з миски.

– Привіт, Улянидко! – привіталася Варя, обмітаючи віником сніг з валянок. – Чим це у тебе так смачно пахне? Невже м’ясом?

Улянида, доївши, поклала на стіл ложку, витерла рота рушником.

– І буде своя плоть найсмачнішою, – сказала загадково.

До свідомості Варі не встигли дійти дивні слова, бо вона мимоволі повернула голову до розтопленої печі, звідки тягся приємний запах вареного м’яса. На припічку стояв чавунок, у якому ще булькав окріп. Великі бульки підстрибували вгору, піднімаючи з собою… маленькі пальчики дитячої ручки. Варя зойкнула з переляку і побачила посеред столу макітру, з якої виглядала голова немовляти. Поруч лежало подароване Варею для дитинки платтячко зі свіжими плямами крові.