Читать «Розколоте небо» онлайн - страница 172

Іноді Варі здавалося, що вона сама збожеволіє від думок, як її подруга. Потрібно було щось робити, десь діставати харчі. Вже не так лякали нальоти «летючої бригади» активістів – з часом можна звикнути навіть до поганого. Треба було навчитися ховати харчі, і люди знаходили все нові схованки. Навчилися їсти за зачиненими дверима і готувати вночі. Перевертні могли винюхати запах страви, яка готується, по-собачому вчути свіжоспечений хліб, але Варя призвичаїлася пекти малесеньку паляничку для вилучення непроханими гостями, і більшу, щоб одразу сховати для себе. Аби платити менше податків, довелося вирубати всі дерева у садку, навіть зарості сливняку. Залишилися стояти два хрести – одинокі, незахищені і якісь самотні серед зимового простору. Від колись веселого тінявого садочка лишилася тільки згадка у вигляді сушених дрібних вишневих гілочок для чаю.

Варя не хотіла засмучувати батька своїми побоюваннями – йому й так було нелегко. Василь в один день поклав на підводу матір і батька, тож був у полоні смутку. Залишалася Ольга. Сестрі було ще тяжче, але вона постійно намагалася щось вигадати, аби хоч якось нагодувати родину. Варя вирішила сходити до неї – або порадитися, або поділитися думками.

Біля двору сестри лежав небіжчик. Тіло було загорнуте у рядно, але по босих старечих жіночих пухлих ногах неважко було здогадатися, що то свекруха сестри.

У Ольги була Одарка. Після смерті дітей – десятирічної і тририрічної – Одарка завжди носила з собою немовля. Останнім часом Варя часто бачила жінок разом. Кілька разів помічала, як вони про щось змовницьки шепочуться й одразу замовкають при її наближенні. І цього разу те ж саме. Побачили Варю і одразу притихли.

– Хто то? – запитала Варя.

– Свекруха, – відповіла Ольга. – Винесли з Одаркою вдвох, бо Івана ще нема вдома. Відмучилася!

– А як свекор?

– Теж пухлий лежить. Люди порадили великі пухлини на ногах проколювати шпилькою. Кожного дня колю, щоб виходила рідина, а вона так смердить, не приведи Боже! Не знаю, чи це допоможе, чи ні. А ти чого така понура? – спитала сестру.

– А є чому радіти? Ви про щось шепочетеся, – зауважила Варя, – ні про що мені не розказуєте, а в мене голова пухне, як врятувати дітей.

– Так, – протяжно сказала Одарка, – мруть найслабкіші: старі й малі діти.

– То, може, розкриєте свою таємницю? – Варя поставила питання руба.

– Ми… – жінки переглянулися, і Ольга промовила: – Будемо рятувати молодших дітей.

– А у мене, виходить, їх немає?

– Я знаю, яка ти ляклива, тож і не стала тобі пропонувати, – пояснила Ольга.

– Тобто ти подумала, що я буду сидіти склавши руки і нічого не робити заради дітей? – сказала Варя з образою.

– Ти здатна на рішучий крок? – Ольга уважно подивилася на сестру.

– Я зараз у такому становищі, що здатна на все, – зітхнула Варя.

– Так ти підеш з нами?

– Куди? Поясніть спочатку.

– Слухай мене, – сестра підійшла ближче, втишивши голос, пояснила: – Якщо хочеш урятувати Сашка, забереш його, тільки візьми трохи їжі і не забудь пелюшки і теплі ковдри. Посадиш його на санчата і мчи сюди. Про це не повинен ніхто знати, навіть твої рідні. Їм скажеш, що поживеш у мене пару днів, мовляв, сестра роздобула десь харчів. Я своїм домашнім скажу те саме, що буду у тебе. Ясно?