Читать «Розколоте небо» онлайн - страница 171

– Марічко, це я, Варя, – спромоглася вичавити з себе.

Одразу безумні очі жінки блиснули люттю, і вона знову вишкірилася і загарчала.

– Ходімо, – Василь потяг Варю з хати. – Бачиш, вона збожеволіла.

Довелося йти в сільраду, сповістити голову. Максим Гнатович з Лупіковим пішли подивитися, наказавши Варі і Василю чекати біля двору. Почулися людські крики, і чоловіки вибігли на вулицю. За ними гналася збожеволіла від горя і голоду Марічка, дико рикаючи. Лупіков швидким рухом вихопив зброю – і влучний постріл у груди скосив нещасну жінку. Марічка різко зупинилася, сіпнулася як від удару, широко відкрила очі, ніби здивувалася «За що?», і не отримавши відповіді, впала на землю. Вона лежала, широко розкинувши руки, розплющені очі вже невидющим поглядом застигли на небі. Голова підійшов до неї, сказав спокійно, ніби й не йшлося про людське життя: «Готова».

Варя розширеними від жаху очима дивилася, як збільшується латка крові на грудях подруги, заливаючи її улюблене ситцеве плаття. Під’їхала підвода. Пантьоха спинився біля жінки на дорозі.

– Тобі куди? – спитав.

– Туди, – байдуже відповіла тітка Фенька.

Він підсадив жінку на воза, всадовивши прямо на тіла померлих. Жінка похилилася набік, покірно лягла. Пантьоха поклав скривавлене тіло Марічки поруч, навіть не обмотавши рядном.

– Забери в хаті дитину, – наказав Лупіков, і чоловіки пішли геть.

Їздовий виніс дитину, кинув, як мішок із половою, поверх трупів. Маленьке тільце Сонечки з випуклим великим животом знайшло прихисток біля материних грудей. Дитинка навіть після смерті не хотіла випускати з рота свою ручку, з якої ссала свою ж кров.

– Вйо! – Пантьоха смикнув віжками, і підвода смерті поскрипіла далі. Віз хитнувся, і Сонечка щільніше прилягла до грудей матері.

Частина восьма

Коли день є роком

Розділ 75

Кожного разу, дістаючи зі схованки зерно або борошно, Варя з тривогою на душі розуміла, що вони наближаються до страшного голоду ще на один день. Вона не бажала навіть у свої думки впускати слово «смерть», але та була поруч, щодня, щохвилини, заглядала у вікна, стукала незачиненими віконницями спорожнілих будинків, вишукуючи нові жертви. Щовечора Варя щільно завішувала вікна, здавалося, що так можна сховатися від ненажерливої смерті, яка зіткана з чогось страшного і розчинена у темряві. Варя відчувала, що вона десь близько, майже поруч, уже рахує, на скільки днів залишилося припасів харчів, щоб дати ще кілька днів пожити виснаженим людям і потім насолодитися своєю владою. Варя почала відчувати її на собі, коли помітила, як ноги і руки поступово тоншають, як почали випирати ключиці та ребра. Часто перед її очима стояло жахливе видовище: підвода, жінка, з якої смерть вичавила життя до останньої краплі, залишивши, ніби на глум, пишне волосся і довгу чорну косу. Не йшла з голови Марічка, яка з життєлюбної, веселої і доброї жінки перетворилася на тварину. Дивлячись на Сашка, Варя постійно згадувала Сонечку, яка до останку чіплялася за життя, намагаючись напитися власної крові.