Читать «Руденька» онлайн - страница 56

Це було двадцять дев’яте лютого 2008 року… Восьмого березня Гліб влаштує мені скандал у машині й звинуватить мене в тому, що «я нічого не роблю, а тільки й думаю про те, що він мене зрадив». Я дуже засмучусь… бо тепер і справді почну думати про його зраду… і поскаржуся одній близькій людині. Назавтра на дисплеї мого мобільного телефону вервечкою вишикуються однакові цифри, покликані символізувати успіх… Я із завмиранням серця візьму слухавку, і приємний чоловічий голос скаже мені:

– Юлю, привіт. Це Андрій… Не відволікаю?

– Ні… – відповім я, геть розгубившись.

– Я знаю, що ти зараз нічим не зайнята, але хочеш працювати. Як ти ставишся до того, щоб приїхати до мене на співбесіду… наприклад, через півгодини?

– Я з радістю… але… – я навіть не встигла договорити до кінця.

– Я знаю, що тобі розбили машину. Тебе забере мій водій Геша. Через півгодини, чорний GL, усі сімки… гаразд?

– Звичайно… дякую… дуже. – Я поклала слухавку і застрибала, як дитина.

Так «Opera» подарувала мені мого першого вчителя, керівника і людину, близьку за духом. Так Андрій подарував мені казку під назвою «Opera».

Ми годинами сиділи з ним у кав’ярні й обговорювали плани на майбутнє, а потім реалізовували ці плани і разом раділи, коли все виходило. Завдання було простим: змусити людей не боятися цієї розкоші, убити всі міфи і розвіяти чутки, які ходили про «космічні ціни», «вхід за триста-чотириста доларів» і «злочинні московські угруповання, які прилітають туди на вихідні приватними літаками». Я добре пам’ятаю цей день. Я стояла на третьому ярусі концерт-холу, який на одну ніч ми вирішили перетворити на нічний клуб… Зі сльозами на очах я спостерігала згори за сотнями людей унизу, які красиво рухалися в такт дивовижній музиці… Ця розкіш їх більше не напружувала… «Opera» ожила… задихала. Моя маленька мрія здійснилася… Правда, з «Opera» у мене була пов’язана ще одна мрія: мені завжди хотілося показати це місце Йому, але я могла зробити це, лише скинувши Йому посилання на сайт.

Гостей ставало дедалі більше… і вже не стояло питання, «як зробити так, щоб публіка не боялася». Виникли нові проблеми: як зробити так, щоб публіка не крала срібні прибори і не колупала золото на поруччі. Начебто все просто: фейс-контроль. Але фейс-контроль у змозі оцінити зовнішній вигляд гостя і його платоспроможність, але аж ніяк не виховання і культуру. Чи багато вихованих, культурних людей у місті Дніпропетровську? Звичайно. Майже всі… Надто ті, які примудрилися винести один з дев’яноста семи плазмових моніторів…