Читать «Руденька» онлайн - страница 127
Юля Пилипенко
Усім моїм друзям… дякую за все.
Усім людям, які були, є і будуть у моєму житті. Дякую.
Парижу… за те, що змушуєш мене дихати, мріяти, плакати, сміятися… За те, що завжди міцно тримаєш мене за руку і не даєш розбитися. За те, що малюєш свої неповторні французькі узори на моєму серці й залишаєш смак шоколаду на губах. MERCI.
Дякую, життя!
Я люблю тебе до сліз… Карамелевих!
Епілог
У 2007 році ми з Глібом літали до Банґкока на «16-th World Transplant Games». Олімпійський стадіон… принцеса Таїланду, яка вітає учасників… десятки видів спорту… різні вікові категорії… сотні щасливих очей… і девіз чемпіонату: «Life is Precious. Share It». Неможливо передати відчуття, коли бачиш, як тисячі людей з усього світу стоять на яскраво-зеленій траві футбольного поля, зі сльозами на очах підкидають у безхмарне небо різнобарвні кепки й футболки із символікою своєї країни, обіймають і вітають одне одного. Тільки вітають не з золотими, срібними та бронзовими медалями, а – з Життям. Тому що для кожної присутньої тут людини це Життя колись обірвалося, і вони гідно його оцінили. Всі учасники чемпіонату були переможцями незалежно від того, мали вони медалі чи ні. Найбільше враження на мене справили п’ятдесятирічний канадський біатлоніст з пересадженим серцем, професійний плавець з пересадженою легенею і маленькі дітки з хірургічними татуюваннями на тілі, що залишилися на пам’ять після трансплантації… Вони з вереском пустували в басейні офіційного готелю чемпіонату і вигукували: «Show me your tatoo!», при цьому з цікавістю розглядаючи шрами одне одного. Атмосфера життя: незабутня і унікальна. Я ніколи не забуду, як грала фінал на центральному корті з дівчинкою з Голландії, і її товариші по команді однаково підтримували і мене, і її. Це був єдиний фінал у моєму житті, коли перемога не мала для мене ніякогісінького значення. Я пам’ятаю, як ця дівчинка засмутилася після закінчення матчу, і я запропонувала їй помінятися медалями. Вона відразу розсміялася, поцілувала мене під час нагородження і подарувала на пам’ять футболку збірної Голландії. Медалями вона мінятися не захотіла, хоча у мене їх було дві за одиночний і парний турніри. І я точно знала, що ці медалі належать не мені. Я знала, кому я їх подарую. Щоправда, цим людям медалі не потрібні…
Що ж до девізу… «Життя безцінне. Поділися ним»… Я часто згадую трагічну історію великих Нікола і Франческо Труссарді. Нікола Труссарді втратив керування свого «Mercedes’а» і наступного дня, не приходячи до тями, помер у міланському шпиталі у віці п’ятдесяти шести років. Родина Труссарді дала згоду використати його внутрішні органи, і печінка Нікола відразу ж врятувала життя іншому пацієнтові. Через чотири роки на «ferrari» розбився його талановитий двадцятидев’ятирічний син Франческо, який очолив керівництво Будинком Моди Trussardi після батькової смерті.
