Читать «Руденька» онлайн - страница 125

Я пам’ятаю свій дитячий крик: «Це неправда! З моїм братом не могло цього статися! Чому це сталося… саме з моїм братом?» Але це була правда, і я чудово це розуміла.

Я пам’ятаю, як я плакала. Я плакала так сильно, що мене нудило. Я пам’ятаю свого пуделя Кріса, якого мені хотілося притиснути до себе міцніше, щоб він мене трохи зігрів. Я пам’ятаю, як приїхала мама. На ній було жовте плаття в чорний горошок… Я пам’ятаю, як нам не віддавали його тіло…

Я пам’ятаю, як прийшли друзі мого брата, з якими він спілкувався, коли ми приїжджали до бабусі. Я пам’ятаю їхні імена. Вони сиділи поруч зі мною на траві, неподалік від будинку, і розповідали мені про те, що на моїй маленькій іграшковій приставці можна дивитися кольорові мультики. Але це була не моя приставка. Це була Юркова приставка. І на ній не можна було дивитися кольорові мультики. Кольорових мультиків більше не існувало. І не треба мені брехати. Тоді я не зовсім розуміла, що ці прості сільські хлопчиська хотіли, як краще… вони намагалися хоч якось мене розвіяти… допомогти моєму величезному дитячому горю.

Книжки, які він читав… стара шведська стінка… наше дерев’яне двоярусне ліжко… чорний шкіряний мат у нашій кімнаті… наші дитячі сварки… бездоганні риси його обличчя – все це житиме в моїй пам’яті.

Я знаю, що перед тим, як він востаннє поїхав до лікарні, того самого дня… він підійшов до ліжка, на якому я міцно спала, і поцілував мене. При цьому він сказав: «Юлька спить». І ось вже вісімнадцять років я шкодую про те, що тоді не прокинулася і не сказала йому, як дуже я його люблю. Це єдине, про що я шкодую в своєму житті.

Юрко… Мій улюблений єдиний Брат… Він був на десять років старшим за мене… і був моїм другом. Він часто мене дражнив. Він був надзвичайно гарним хлопчиком і шалено мене любив. Він знайомив мене зі своїми друзями, і вони брали мене з собою гуляти. Вони обожнювали, коли я називала «дурнем» когось з їх дружної чоловічої компанії. Він одного разу нагримав на мене, коли я проковтнула жуйку. Але це була перша жуйка в моєму першому житті, і я не знала, що їх не можна ковтати, як цукерки. Я гралася його машинками, й іноді він вдавав, що злиться. Якось він узяв мене з собою на пляж. Мене й іграшковий яскраво-червоний автомобіль з пластиковим жовтим водієм. Напевно, це був «ferrari». Він ніс машину і пульт керування від неї, а мені довірив жовтого водія. Мені чомусь захотілося закопати водія в пісок. Ми потім перерили весь пляж, але так його і не знайшли. Можливо, його потім знайшла якась інша дівчинка, яка так само гуляла пляжем зі своїм братиком…

Я пам’ятаю, як він хворів… Як одного разу серйозно подивився на мене і запитав: «А ти плакатимеш, коли я помру?» І я відразу заплакала, а він почав вибачатися переді мною і пообіцяв, що більше ніколи не ставитиме таких «дурних» запитань. Ще він пообіцяв, що з ним усе буде гаразд. Він більше ніколи не вимовляв при мені слова «вмирати». Я пам’ятаю, як вони літали з мамою до Голландії на обстеження і він привіз мені подарунки. Після Голландії він ставився до мене з особливою ніжністю і любов’ю. Мені здається, що в Голландії він уже все розумів… він знав, що його не врятують. У Голландії вважали, що в нього «цироз»… і навіть розглядали варіант трансплантації печінки, після якої на той час давали п’ять років життя…