Читать «Руденька» онлайн - страница 123
Юля Пилипенко
26 червня 2003 року
Від самого ранку я дивно себе почувала. Начебто все було, як завжди, але щось пішло не так. Нічого не боліло… хоча здавалося, що у мене температура тридцять дев’ять. Кожен крок був немов «через не можу». Я дійшла висновку, що занедужую, вранці побігала крос під улюблену музику, навіть пограла в теніс, а вдень зустрілася зі своїм другом Сашком, з яким ми жадібно поїдали «фіш фінґерс» у Макдональдсі. Надвечір я відчула страшенну втому… Але мене це не хвилювало, бо мене турбували зовсім інші проблеми. По-перше, мені треба було вирішити, кого запросити на свій день народження. По-друге, я досі не знала, як і де мені відзначити своє повноліття, а залишалося менше двох тижнів… По-третє, що було справді жахливо, мені треба було наступного дня скласти іспит з вишки, причому здати на «5», тому що мені не хотілося псувати заліковку страшною цифрою «4». Я нічого не знала з цього предмета, точніше, щось знала, але далеко не все… Я взяла книжку… Сидіти було якось важкувато… мабуть, підвищувалася температура. Я подумала, що книжку можна почитати й лежачи… Я лягла, але зрозуміла, що дуже хочу спати. Стрілки годинника ледве-ледве переступили за 20.00… Я не розуміла, що зі мною. Спати хотілося так, що я вирішила нічого не вчити. Це було на мене не схоже… але як же хотілося спати… Я відклала книжку, вимкнула лампу, заплющила очі і подумала: «Все-таки в Макдональдсі офігенно смачна їжа… Головне, завтра пережити цей іспит, а потім думатиму, що робити з днем народження…»
Наступного ранку мене розбудить мама, і я побачу її сповнене жаху обличчя. Я запитаю в неї, що трапилося, і вона тремтячим голосом відповість мені: «Юлю… ти… жовта…» До мене поволі дійде зміст кожного вимовленого слова, і я зрозумію причину жаху на її обличчі… Історія повторюється…
Мама відразу ж подзвонить татові, який тоді з нами не жив. Тато вже через п’ятнадцять хвилин сидітиме за кермом машини і везтиме мене до лікарні, яка була просто за рогом мого університету… Мені здавалося, що тато дивиться на дорогу, але не бачить її… Мені зроблять УЗІ і не зможуть нічого пояснити. Єдине, що нам скажуть: «Печінка не збільшена і не зменшена… Це не цироз…» Тато нервово ходитиме по кабінету і питатиме при мені: «Точно не цироз?» «Точно, – відкажуть дніпропетровські фахівці. – Можливо, у неї просто жовтяниця… чи жовчний… Вам треба до інфекційного відділення… на “Канатну”…» І мене відвезуть на «Канатну», де ставитимуть крапельниці й годуватимуть ліками під назвою «Ентеросгель».
