Читать «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя» онлайн - страница 424

– Добре.

Вони йшли далі, переходили дорогу. Перед ними розкинулася зелена лука з розсипом жовтих примул. Вони часто їх бачили з табору. Бухер на мить згадав нещасні засохлі Нойбауерові примули коло 22-го барака. Він прогнав думку геть.

– Ходи, підемо навпрошки.

– А можна?

– Думаю, нам багато чого можна. І ми вирішили більше не боятися.

Вони відчували траву під ногами і на взутті. Дивувало й це, звичною була тверда долівка плаців для перекличок.

– Ходімо ліворуч, – запропонував Бухер.

Вони рушили ліворуч. Їм трапився кущ ліщини, вони пішли довкола нього, розгортали гілки, торкалися листків і бруньок. Новим було й це відчуття.

– Тепер ходи праворуч, – мовив Бухер.

Вони пішли праворуч. Це виглядало по-дитячому, але дарувало їм глибоке задоволення. Могли робити що завгодно. Ніхто не наказував. Ніхто не кричав і не стріляв. Вони були вільні.

– Це як сон, – сказав Бухер. – Лише страшно, що прокинешся, а довкола знову бараки й мерзота.

– Тут і повітря інше. – Рут дихала глибоко. – Повітря живе, а не мертве.

Бухер уважно дивився на неї. Її обличчя вкрив легкий рум’янець, очі блищали.

– Так, повітря живе, пахуче. Воно не смердить.

Вони стояли поруч із тополями.

– Можемо посидіти тут, – мовив він, – ніхто нас не зганятиме. Якщо схочемо, можемо навіть танцювати.

Вони всілися й розглядали жуків і метеликів. У таборі бачили лише щурів і мух з блакитним полиском. Слухали дзюркіт струмка під тополями. Чистого і швидкого. У таборі води завжди бракувало, а тут вона текла просто так. Доведеться наново звикати до багатьох речей.

Вони спускалися. Не поспішали, часто зупинялися. Врешті опинилися в улоговині, а, коли озирнулися, табору вже не було. Вони довго сиділи мовчки. Не було ні табору, ні поруйнованого міста. Вони бачили лише луку, а над нею м’яке небо. Відчували прохолодний вітер на обличчі, і, здавалося, він віє крізь чорні павутини минулого, ніжними руками відкидає їх геть. «Мабуть, так воно і має починатися, – думав Бухер. – Із самісінького початку. А не з гіркоти, спогадів і ненависті. З найпростішого. З відчуття себе живим. Живим не всупереч, як у таборі. Просто живим». Він відчував, що це не втеча. Він знав, чого від нього хотів 509: щоб він став одним із тих, хто витримає, не зламається, аби свідчити і боротися. Але він раптом відчув, що відповідальність, яку йому передали мертві, лише тоді не стане нестерпним тягарем, коли буде ще й це ясне, сильне відчуття життя і він зможе його зберегти. Воно триматиме його й надаватиме подвійної сили: не забути і не пропасти під тягарем спогадів – так, як говорив на прощання Берґер.

– Рут, – мовив він згодом, – якщо починати від самого початку, як ото ми з тобою, то попереду має чекати багато щастя.

Сад цвів, але коли вони наблизились до білого будинку, то побачили, що позаду нього впала бомба. Вона зруйнувала всю задню частину, вцілів лише фасад. Були навіть різьблені двері. Вони прочинили їх, але опинилися на купі руїн.

– Це ніколи не був будинок. Весь цей час…

– Добре, що ми не знали, що він зруйнований.

Вони роззиралися. Обоє вірили: доки стоїть дім, вистоять і вони. Вірили в ілюзію. В руїну з фасадом. У цьому була іронія і водночас дивна потіха. Вона їм допомогла, а це, врешті, було головне.