Читать «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя» онлайн - страница 422

– Твої старі знайомі?

– Ні. Але це вже щось, не доведеться діставатися самотою.

– Так, то правда.

Він потряс іншим руки.

– Харчі маєш? – спитав Лєбенталь.

– На два дні. Зголосимося дорогою в американські адміністрації. Якось дамо собі раду.

Він і ще двоє, які прямували в Золінґен і Дуйсбурґ, рушили в долину. Зульбахер обернувся і помахав, а тоді зник, не озираючись.

– Він має рацію, – мовив Лєбенталь. – Я теж іду. Цього вечора зупинюся в місті. Маю поговорити з деким, хто планує стати моїм партнером. Хочемо розпочати справу. У нього є капітал, у мене – досвід.

– Добре, Лео.

Лєбенталь витяг з кишені пачку американських цигарок і передав її по колу.

– Це буде велика справа, – сказав він. – Американські цигарки. Як після останньої війни. Треба не пропустити момент.

Він розглядав барвисту пачку.

– Краще за будь-які гроші, я вам кажу.

Берґер всміхнувся.

– Лео, – мовив він, – ти в порядку.

Лєбенталь недовірливо глянув на нього.

– Я ніколи й не казав, що я ідеаліст.

– Не ображайся. Я ж без задньої думки. Завдяки тобі ми стільки разів протрималися на плаву.

Лєбенталь байдуже всміхнувся.

– Робиш, що можеш. Завжди корисно мати поміж себе практичну ділову людину. Якщо я можу щось для вас зробити… Бухере, ти що плануєш? Залишишся тут?

– Ні. Чекаю, поки Рут зміцніє.

– Добре. – Лєбенталь вийняв з кишені американську авторучку і щось записав. – Ось, моя адреса в місті. Про всяк випадок…

– Звідки в тебе авторучка? – спитав Берґер.

– Виміняв. Американці шаленіють за сувенірами з табору.

– Що?

– Вони збирають сувеніри. Все без розбору. Пістолети, кинджали, відзнаки, батоги, прапори – це добрий ґешефт. Я зробив ґрунтовні запаси, треба ж дбати про справу.

– Лео, – сказав Берґер. – Як добре, що ти є.

Лєбенталь беземоційно кивнув.

– Ти наразі залишишся?

– Так. Поки побуду тут.

– Тоді ми з тобою бачитимемося час до часу. Я ночуватиму в місті, а їсти приходитиму сюди.

– Я так і думав.

– Звісно. Цигарок маєш вдосталь?

– Ні.

– Ось. – Лєбенталь витяг з кишені дві запаковані пачки і дав по одній Берґерові й Бухерові.

– Що в тебе ще є? – спитав Бухер.

– Консерви. – Лєбенталь поглянув на свій годинник. – Мені час іти…

Він витяг з-під свого ліжка новий американський дощовик і надягнув його. Ніхто вже нічого не казав. Вони б не здивувалися, якби виявилося, що надворі його чекає машина.

– Не згубіть адреси, – сказав він Бухерові. – Було би прикро, якби ми більше не побачилися.

– Ми йдемо разом, – повідомив Агасфер. – Карел і я.

Вони стояли перед Берґером.

– Залиштеся ще на кілька тижнів, – сказав він. – Ви ще не досить зміцніли.

– Ми хочемо геть звідси.

– Знаєте, куди підете?

– Ні.

– То чого ж ви йдете?

Агасфер зробив невиразний жест.

– Тут ми набулися.

Він був одягнений у старомодний сіро-чорний плащ із довгим, аж до ліктів, коміром, як у візника. Його для Агасфера пристарав Лєбенталь, він уже взявся до справ. Плащ належав гімназійному професорові, який загинув під час останнього бомбардування. Одяг Карела був скомбінований із різних видів американської уніформи.