Читать «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя» онлайн - страница 423

– Карелові треба йти, – сказав Агасфер.

Надійшов Бухер, він роздивлявся Карелів костюм.

– Що то на тобі таке?

– Його всиновили американці. Той полк, що перший пробився сюди. Вони прислали за ним джип, частину дороги я поїду з ним.

– Тебе теж усиновили?

– Ні. Я просто під’їду трохи.

– А тоді?

– Тоді? – Агасфер дивився в долину, його плащ лопотів на вітрі. – Є стільки таборів, де я мав знайомих…

Берґер поглянув на нього. «Добре його вбрав Лєбенталь, – подумав він, – має вигляд пілігрима. Ходитиме від табору до табору. Від могили до могили. Хоча якому в’язневі дістався такий люксус, як могила? Що ж він тоді збирається шукати?»

– Ти знаєш, – повів Агасфер. – Буває ж, що когось зустрінеш просто на вулиці, зовсім несподівано.

– Так, старий.

Вони дивилися, як віддаляються дві постаті.

– Дивно, що ми отак розходимося, – сказав Бухер.

– Ти теж скоро підеш?

– Так. Але ми не повинні просто так загубитися.

– Повинні, – відказав Берґер. – Повинні.

– Після всього пережитого тут ми мали б колись зустрітися.

– Ні.

Бухер підвів погляд.

– Ні, – повторив Берґер. – Ми не маємо забути. Але нам не треба робити з цього культ. Інакше ми назавжди залишимося в тіні цих проклятих веж.

Малий табір спорожнів. Його вичистили, а мешканців розмістили у робочому таборі та казармах СС. Використали потоки води, купу мила і засобів дезінфекції, але запах смерті, бруду й злигоднів досі висів над ним. У паркані з колючого дроту всюди поробили проходи.

– Думаєш, ти не стомишся? – спитав Бухер у Рут.

– Ні.

– Тоді ходімо. Який нині день?

– Четвер.

– Четвер. Добре, що дні знову мають назви. Тут у них були лише номери. Сім у тижні. Всі однакові.

Вони отримали документи в адміністрації табору.

– Куди підемо? – спитала Рут.

– Туди. – Бухер показав на пагорб з білим будинком. – Спершу підемо туди і поглянемо на нього зблизька. Він приніс нам щастя.

– А тоді?

– Тоді? Можемо повернутися сюди. Тут є їжа.

– Не повертаймося. Ніколи.

Бухер заскочено поглянув на Рут.

– Добре. Чекай. Я принесу наші речі.

Речей було небагато, але вони мали хліб на кілька днів і дві бляшанки згущеного молока.

– Ми справді йдемо? – спитала вона.

Він бачив напруження на її обличчі.

– Так, Рут, – відповів.

Вони попрощалися з Берґером і пішли до хвіртки, вирізаної в паркані з колючого дроту. Вони, хоч і не відходили далеко, вже кілька разів були за межами табору, та, стоячи по інший бік паркана, щоразу однаково хвилювалися. Невидимо присутніми ще здавалися електричний струм і кулемети, точно націлені на цю голу доріжку. Щойно зробили перший крок за паркан, їхні серця затріпотіли. А тоді вони ступили в безмежний світ.

Повільно йшли поруч. День був м’який і похмурий. Їм роками доводилося повзати, бігати і пробиратися, тепер вони спокійно йшли, а катастрофи не ставалося. Ніхто не стріляв їм у спини. Ніхто не кричав. Ніхто їх не бив.

– Це незбагненно, – мовив Бухер. – Щоразу це відчуття.

– Так. Навіть наче лячно.

– Не дивися назад. Ти хотіла озирнутися?

– Так. Це звичка. Немов хтось сидить у голові і намагається її обернути.

– Спробуймо це забути. Доки можемо.