Читать «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя» онлайн - страница 420

– Митися! Митися! – вигукували товариші. – Вас викупають!

Це не діяло. Скелети чіплялися один за одного, скавуліли і, наче краби, сунулися до виходу. Це були ті, для яких слова «митися» і «пара» означали лише газові камери. Їм показували мило й рушники, але це не допомагало. Таке вони теж бачили. Відомий прийом, аби заманити в’язнів у газові камери, – люди помирали з милом і рушником у руках. Заспокоїлися, лише коли повз них пронесли першу партію помитих сусідів і ті словами й порухами голови підтвердили, що це таки гаряча вода і купіль, а не газ.

Пара клубами здіймалася біля кахлевих стін. Вода була наче теплі руки. В’язні лежали в ній, худі кінцівки з широкими суглобами піднімалися і хлюпали. Зашкарублі нечистоти розм’якали. Мило ковзало по виголодженій шкірі й розчиняло бруд, тепло діставалося глибше, ніж просто до костей. Тепла вода – вони вже забули, що це таке. Лежали і відчували її, для багатьох це була перша ознака свободи і порятунку.

Бухер сидів поруч із Лєбенталем і Берґером. Їх сповнювало тепло. Це було тваринне щастя. Щастя відродження, життя, народжене з тепла, яке розтопило замерзлу кров і відродило знеможені клітини. Щастя відчувалося по-рослинному. Вода, мов сонце, своєю ласкою і теплом пестила і пробуджувала до життя, здавалося, вже засохлий пагін. Із кірками бруду зі шкіри відпадали шматки бруду з душі. Вони почувалися в безпеці. В безпеці у найпростішому – в теплі. Немов печерні люди коло першого вогню.

Їм дали рушники. Вони витиралися насухо і здивовано розглядали свою шкіру. Бліда і поплямована з голоду, вона видавалася їм сніжно-білою. Зі складу видали чисті речі. Вони торкалися і розглядали їх, перш ніж надягнути. А тоді їх повели в інше приміщення. Миття їх оживило і водночас дуже втомило. Ішли заспані й готові вірити в інші дива.

Приміщення з ліжками їх не здивувало. Вони поглянули на ряди і хотіли було йти далі.

– Сюди, – сказав американець, який їх вів.

Вони витріщилися на нього.

– Для нас?

– Так. Спати.

– На скількох?

Лєбенталь вказав на ліжко, а тоді на себе й Бухера і спитав:

– Два? – А тоді ще й на Берґера і показав на пальцях: – Чи три?

Американець усміхнувся. Він м’яко підштовхнув Лєбенталя до першого ліжка, тоді Бухера до другого, Берґера на наступне і на сусіднє Зульбахера.

– Отак, – сказав він. – Кожному по ліжку!

– Із ковдрою!

– Я здаюся, – оголосив Лєбенталь. – Тут і подушки є!

Вони дістали труну. Легкий чорний ящик нормального розміру, але для 509 він був заширокий. Можна було легко покласти когось поруч. Уперше за довгий час він мав так багато місця лише для себе.

Могилу йому викопали там, де раніше був 22-й барак. Вони вирішили, що це відповідне для нього місце. Коли його принесли, був вечір, у похмурому небі висів тоненький місяць. Люди з робочого табору допомогли опустити труну. В них була невелика лопата, кожен набирав і кидав вниз трохи землі. Агасфер підійшов надто близько і зсунувся на труну, вони його витягли. Інші, сильніші в’язні, допомагали їм закопати могилу.

Вони йшли назад. Розен ніс лопату, аби її повернути. Саме минали 20-й барак. Двоє есесівців виносили із дверей тіло. Розен зупинився перед ними. Вони хотіли його обійти. Попереду був Німанн, любитель смертельних ін’єкцій. Американці зловили його за містом і повернули в табір. Він був тим шарфюрером, від якого Розена врятував 509. Розен відступив трохи, підняв лопату і вдарив нею Німаннові в обличчя. Він підняв її вдруге, але надійшов один з американських вартових і м’яко забрав лопату з його тремтячих рук.