Читать «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя» онлайн - страница 10

– Мати могла б лишитися, а ті повернутися.

– Та товста жінка не є матір’ю, а мачухою. І це вона дає гроші, за які живе тут Мануела. Власне, ніхто з них не хоче залишитися, навіть її батько. В Америці вони майже забули про дівчину. Регулярно присилали чеки, самі жили в Боготі, а Мануела тут – від п’яти років – і раз на місяць писала їм листа. Батько й мачуха вже давно мають дітей, яких Мануела не знає. Усе було добре – поки їй не захотілося вмирати. Тоді очевидно мусили прилетіти, хоч би з уваги на репутацію. Дружина не хотіла пускати чоловіка самого. Вона старша за нього, ревнива і знає, що надто товста. Щоб почуватися певніше, взяла з собою брата. У Боготі й без того пліткують про неї, що виштовхнула Мануелу з дому, тепер хоче показати, що її любить. Отже, це не тільки питання ревнощів, але й престижу. Якби повернулася сама, знову потрапила б на людські язики. Тому сидять тут і чекають.

– А Мануела?

– Батько й мачуха відразу після приїзду дуже за нею упадали, бо мала ж ось-ось померти. Бідна Мануела, яка ніколи не зазнала батьківської любові, така була щаслива, що почала набирати сил. Однак тепер батькам уже уривається терпець. Крім того, з кожним днем вони гладшають, бо діймає їх якийсь нервовий голод, і раз у раз напихаються славетними місцевими солодощами. За тиждень уже будуть Мануелу ненавидіти, що вона не квапиться на той світ.

– Або призвичаяться до села, куплять цукерню й оселяться тут, – сказав Клерфе.

Ґольманн розсміявся.

– Ти маєш жахливу уяву.

– Навпаки. Я маю тільки жахливий досвід. Але звідки ти все це знаєш?

– Я ж тобі уже казав, що тут ніхто не має таємниць. Сестра Корнелія розмовляє іспанською і є повірницею мачухи.

Три чорні постаті мовчки підвелися з-за столика. Урочисто, з гідністю крокували одне за одним до виходу, щоб за мить ледь не зіткнутися з Ліліан Дюнкерк, яка влетіла до їдальні так стрімко, що товстуля перелякалася і, писнувши пронизливо, по-пташиному, відступила вбік. Ліліан підійшла квапливим кроком до столика Ґольманна та Клерфе й лише тоді озирнулася за жінкою.

– Чому вона верескнула? – прошепотіла. – Адже я не дух! А може, вже й так? – Вона почала шукати люстерко. – Цього вечора, здається, я можу кожного перелякати.

– Кого ще? – запитав Ґольманн.

– Санітара.

– Що? Жозефа?

– Ні, того другого, що помагає Жозефу. Знаєте його?

Ґольманн кивнув.

– Нас ви не перелякаєте, Ліліан.

Вона заховала люстерко до торби.

– Тут уже була Крокодилиця?

– Ні, але щохвилини має надійти й викинути нас. Пунктуальна, як прусський фельдфебель.

– Жозеф має варту при дверях сьогодні вночі. Ми можемо вислизнути. Підете?

– Куди? До «Палас Бару»?

– А куди ж бо ще?

– У «Палас Барі» нічого не відбувається, – вклинився Клерфе. – Я саме звідти прийшов.

– Для нас відбувається завжди досить багато, – засміявся Ґольманн. – Навіть якщо нема там живої душі. Досить лише вистромити носа поза санаторієм, то все нас збуджує. Тут люди робляться скромними.

– Тепер можемо вийти, – сказала Ліліан. – Крім Жозефа, ніхто не пильнує виходу. Другий санітар наразі зайнятий.

Ґольманн стенув плечима.