Читать «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя» онлайн - страница 12

Клерфе в самому кінці серпантину знайшов сани.

– Чи не могли б ви підняти будку? – запитав візника.

– Навіщо? Морозу нема!

Клерфе не хотів садити Ліліан у відкриті сани, але не мав бажання винаходити якісь аргументи.

– Для вас, може, ні, але для мене є. Я саме приїхав з Африки. Тому зашторте сани.

– То інша справа. – Візник зіскочив із козел і підняв будку. – Може бути так?

– Дуже добре. А тепер прошу заїхати до службового входу санаторію «Белла Віста».

Ліліан чекала в тонкій чорній смушевій накидці. Клерфе не здивувався б, якби вона прийшла в самій вечірній сукні без плаща.

– Мені все вдалося, – шепнула. – Я маю ключа, Жозеф дістане за це пляшку вишнівки.

Клерфе допоміг їй сісти в сани.

– Де ваше авто? – поцікавилася Ліліан.

– У мийці.

Коли вони минали головний вхід до санаторію, вона відкинулася в глиб темної будки.

– Цього вечора ви не приїхали нагору своїм автом з огляду на Ґольманна?

Клерфе зиркнув на неї.

– Чому з огляду на Ґольманна?

– Щоб він його не бачив. Ви його пожаліли?

Так і справді було. Клерфе зауважив, що вигляд «Джузеппе» викликав у Ґольманна надто сильне збудження.

– Ні, – відповів. – Просто я мусив нарешті помити авто.

Клерфе витягнув з кишені пачку цигарок.

– Пригостіть і мене, – сказала Ліліан.

– А вам можна курити?

– Звичайно, – відказала таким гострим тоном, що одразу здогадався, що то неправда.

– Я маю тільки ґалуази. Чорний міцний тютюн Іноземного Легіону.

– Я знаю цей ґатунок. Ми курили його під час окупації.

– У Парижі?

– В одному підвалі в Парижі. Звідки ви приїхали? – запитала Ліліан. – З Монте-Карло?

– Ні, з В’єн, неподалік Ліона. Це сонне містечко, яке, проте, має один із найкращих ресторанів у Франції – у «Готель де Пірамід».

– І як ви їхали?

Клерфе здивувався, чому її це цікавило.

– Звичайною трасою. Через Белфорт і Базель.

Ліліан помовчала.

– І як було? – поцікавилася вона.

– Що? Подорож? Нудьга. Сіре небо та плескатий краєвид, поки не заїхав у Альпи.

Він почув, як вона дихає в темряві. А потім у світлі вітрини з годинниками, що ковзнуло по санях, побачив її обличчя. На ньому малювався особливий вираз здивування, насмішки й болю.

– Нудьга? – повторила вона. – Плескатий краєвид? Боже мій, скільки б я дала за те, щоб не мусити вже дивитися на гори.

Він враз зрозумів, чому випитувала його так докладно. Для хворих гори тут були мурами, які обмежили їхню свободу. Гори давали їм легке дихання і надію, але не могли їх відпустити. Їхній світ обмежувався цією високо розташованою місциною, і тому кожне повідомлення знизу було повідомленням із втраченого раю.

– Як довго ви тут? – поцікавився Клерфе.

– Чотири роки.

– А коли зможете спуститися вниз?

– Прошу поцікавитися у Далай-лами, – відповіла вона з гіркотою. – Обіцяє мені це що кілька місяців – так, як збанкрутілі уряди обіцяють один поквартальний план за другим.

Сани зупинилися перед в’їздом на головне шосе. Їх проминула галаслива група туристів у комбінезонах лещетарів. Ліліан різким рухом викинула цигарку в сніг.

– Ці люди платять купу грошей, щоб приїхати в гори – можна сконати від сміху. Пригостіть мене ще однією цигаркою. Ви, напевно, не розумієте всього цього. Тут можна почуватися, як у таборі військовополонених. Не як у в’язниці, бо там принаймні відомо, коли вийдеш. А як у таборі, де ніхто не має жодного вироку.