Читать «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя» онлайн - страница 11

– У мене температура, Ліліан. Несподівано, дідько знає, звідки вона взялася! Може, тому, що я побачив знову це заталяпане спортивне авто Клерфе.

До залу зайшла прибиральниця і почала виставляти крісла на столи, щоб вимити підлогу.

– Інколи ми відривалися і з температурою, – зауважила Ліліан.

Ґольманн поглянув на неї розгублено.

– Я знаю. Але не сьогодні, Ліліан.

– Через заталяпане спортивне авто?

– Мабуть. А що з Борісом? Він не приєднається?

– Боріс думає, що я сплю. Сьогодні пополудні я вже раз його змусила взяти мене на прогулянку. Вдруге він цього не зробить.

Прибиральниця розсунула штори. За вікном враз постав величний і безлюдний краєвид – залиті місяцем схили, чорний ліс, сніг. У порівнянні з ним троє людей скидалися на зовсім загублених. Прибиральниця почала гасити бра. З кожною погашеною лампою краєвид, здавалося, наближався на крок до людей у їдальні.

– А ось і Крокодилиця, – сказав Ґольманн.

У дверях стояла старша сестра. Усміхнулася міцними щелепами й холодними очима.

– Нічні посиденьки, як зазвичай! Ми закінчуємо, прошу панства! – При цьому вдала, що не зауважила, що Ліліан усе ще не спить. – Закінчуємо, – повторила. – До ліжок! До ліжок! Завтра теж буде день!

Ліліан устала.

– Справді? Ви в цьому впевнені?

– Цілком певна, – відказала похмуро старша сестра, – ваше снодійне на нічному столику, міс Дюнкерк. Ви спочиватиме, наче в обіймах Морфея!

– Наче в обіймах Морфея! – повторив Ґольманн з відразою, коли та відійшла. – Крокодилиця – королева банальних фраз. Сьогодні увечері вона обійшлася з нами ще прихильно. І чому ці вартові здоров’я мусять трактувати кожного, хто потрапить до лікарні, з такою потворною поблажливістю, мовби ти дитина або кретин?

– Вони мстяться за свою професію, – відповіла Ліліан із ненавистю. – Якщо в кельнерів і медсестер відняти це право, вони помруть від комплексу неповноцінності.

Вони стояли в холі біля ліфта.

– Куди ви йдете? – запитала Ліліан.

Клерфе поглянув на неї.

– До «Палас Бару».

– Заберете мене з собою?

Він завагався, маючи певний досвід з ексцентричними росіянками. Але потім нагадав собі сцену з саньми та погордливу міну Волкова.

– Чом би й ні?

– Хіба це не сумно, – вона безпорадно усміхнулася, – просити трішки свободи, мов якийсь пияцюра в неприступного бармена останню чарку.

Клерфе похитав головою.

– Часто я й сам це робив.

Вона вперше поглянула йому просто в обличчя.

– Ви? Чому саме ви?

– Кожен має свою причину. Навіть камінь. Де мені на вас зачекати? Хіба ви одразу підете зі мною?

– Ні. Ви мусите вийти головним входом, який стереже Крокодилиця. А відтак спуститеся серпантином, візьмете сани та під’їдете ззаду зі службового входу. Я вийду туди.

Ліліан сіла в ліфт.

– Ти не матимеш нічого проти, якщо я не поїду з вами? – запитав Ґольманн.

– Та ні, звичайно. Я ж бо завтра ще не виїжджаю.

Ґольманн допитливо зиркнув на нього.

– А Ліліан? Ти не бажаєш лишитися сам?

– У жодному разі. Нікому не хочеться залишатися самому.

Клерфе перетнув порожній хол. Біля дверей стояла Крокодилиця.

– Добраніч, – сказав Клерфе.

– Gооd nіght, – відповіла та, не знати чому переходячи на англійську.