Читать «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя» онлайн - страница 8

Юрій Павлович Винничук

Знову втупила погляд у труну, осяяну яскравим світлом. Ні, в цьому чорному лискучому ящику з бронзовими держаками не було вже життя. Навпаки – в ній замкнена наймоторошніша загроза, яку знає людство. Там уже не лежала непорушно із застиглою кров’ю і роздутими легенями її приятелька Аґнес Сомервіл, то не була воскова копія людини, в якій ув’язнені соки починали повільно розкладати тіло – ні, в цьому ящику чигала тільки суцільна пустка, тінь, позбавлена тіні, незбагненна пустка з вічною спрагою іншої пустки, яка жила й росла в кожній істоті, яка приходила на світ разом із кожною людиною, яка була також у ній, Ліліан Дюнкерк, і росла в мовчанні, день у день вижираючи з неї життя, щоб врешті-решт зосталася тільки оболонка життя, котру, як і цю отут, запакують до чорного ящика, мов непотріб, призначений на смітник.

Ліліан сягнула рукою по клямку. У момент, коли її торкнулася, клямка в її долоні несподівано крутнулася. Вона здавлено скрикнула. Двері відчинилися. Перед Ліліан стояв ошелешений санітар із витріщеними очима.

– Що тут таке? – пробурмотів. – Звідки ви тут, пані, взялися? – Глянув повз неї всередину покою, де штори тріпотіли на протязі. – Тут було замкнено! Як ви увійшла сюди? Де ключ?

– Тут не було замкнено.

– Тоді хтось мусив… – санітар поглянув на двері. – А, є в замку! – Витер рукою чоло. – Знаєте, хвильку тому мені здалося… – показав на труну. – Я думав, що то ви й що…

– Це я і є, – шепнула Ліліан.

– Що?

– Нічого.

Чоловік ступив крок усередину.

– Ви не зрозуміли мене. Я подумав, що ви і є покійниця! Уявляєте? А я бачив у житті багато чого! – Засміявся. – Це називається страх проти ночі! Що ви, власне, тут робите? Номер вісімнадцять давно вже запакований.

– Хто?

– Номер вісімнадцять. Імені я не знаю. Зрештою, це зайве. Коли випаде комусь ґеґнути, то йому не поможе й найгарніше ім’я, – санітар вимкнув світло й замкнув двері і сказав добродушно: – Можете тішитися, панянко, що то не ви.

Ліліан вигребла з торби монету.

– Це маленька компенсація за страх, якого я вам нагнала.

Санітар віддав честь і потер долонею щетину на бороді.

– Глибоко вдячний. Поділюся з колегою. Після такого сумного заняття пиво завжди особливо смакує. Але прошу вас не брати нічого надто близько до серця, панянко. Колись усі ми змушені будемо в це повірити.

– Так, – відказала Ліліан. – Є в цьому певна потіха. Авжеж, чудова потіха, правда?

У її покої дзеленчало центральне опалення. Горіли всі лампи. «Я вар’ятка, – подумала вона. – Я боюся ночі. Боюся самої себе. Що я маю чинити? Я можу випити снодійне й залишити запалене світло. Можу зателефонувати до Боріса й побалакати з ним». Простягла руку до слухавки, але не піднімала. Знала, що він їй скаже. Знала також, що Боріс має рацію. Та й що з того? Людина не може жити чужим розумом. Люди живуть почуттями, а для почуттів байдуже, хто має рацію.