Читать «Спогади бійців УПА» онлайн - страница 58

Крутою, вузенькою і зарослою доріжкою спускалися з гори до села. Протупотіли дерев'яним містком і в'їхали в провулок. Спинилися коло воріт якоїсь хати, що світилася причілком у місячному сяйві.

Орлан постукав держалном батога у вікно.

— Слава Україні!

— Героям слава! — озвалося з темряви.

Рипнули ворота...

Прокинувся я на стриху від гомону голосів і плескоту води. Навколо ходили, втиралися рушниками, обережно переступали через кожух, на якому я лежав, веселі хлопці. В кутку хтось розповідав щось дуже смішне — і чи то вибухи сміху, чи сонце, що продерлося раптом у вузьку щілину в даху — відігнали від мене сон.

Розплющив очі. І ось хлопців уже немає. Я сам-один. Тиша на стриху — і весь він заллятий сонцем, що запалило пожежею кожну соломинку. Здалеку долітає хор молодих голосів: «Боже, вислухай благання»...

Схиляючись під кроквами, підходить до мене Орлан:

— Друже, хлопці чекають!

За селянським довгим столом снідаємо: Орлан, господар хати, його маленький син, стара мати і я. Господиня розливає в склянки, гаряче молоко — урочисто, повагом, як робила це, мабуть, ще її прапращурка, охоронниця домашнього вогнища. Орлан простягає мені задрукований клаптик паперу:

— Ану, прочитайте!

Я читаю:

— «Товариші бійці, командири й політробітники! Ви вступаєте на землі Західної України. Оскаженілі з безсилої люті буржуазні націоналісти, що продалися Гітлерові, будуть ширити серед вас брехні та провокації. Вони будуть брехати вам, що радянська влада знищила українську церкву і позасилала на північ усіх українських священиків, що радянська влада зорганізувала в 1933 році штучний голод і виморила ним мільйони українських селян. Вони будуть брехати, що селян насильно заганяли в колгоспи. Вони...» — і далі заклики до бійців та командирів не вірити буржуазним націоналістам і підписи: Нікіта Хрущов — голова Ради Міністрів і Коротченко — голова Верховного Совету (цитую з пам'яті).

Я здивовано дивлюся на Орлана.

— Але ж усе це правда! — кажу я. — Як же не вірити, коли весь український народ про це знає? Як вони можуть про це писати?

Орлан регочеться, закашлюється від сміху і розплескує молоко зі склянки.

— А що, добре придумали? Оці летючки розкидають тепер наші хлопці на фронті! Це — наша власна продукція!

— Знаменито! — захоплююсь я, зрозумівши, в чому річ. — Бити большевиків їхньою ж зброєю!

— І знаєш, — додає Орлан, — політруки бояться ці летючки нищити. Подивиться такий собі йолоп — підписи Хрущова і Коротченка...

На стриху сусідньої хати вже готова авдиторія. Тридцять уважних хлопців-соколів із зошитами та олівцями чекають на мене. Коло маленьких віконець, прорізаних у даху — сторожа. Десь там на подвір'ї і за селом — також.

Перед початком лекції я хвилююсь більше, як хвилювався б перед многотисячною авдиторією. Тут кожне слово мусить бути правдиве і на місці. Нічого зайвого.

І от солом'яну тишу порушують мої слова про письменників і поетів підсовєтської України. Я стараюсь убгати в дані мені на сьогодні три години всіх їх відразу. Цитую уривки віршів, даю характеристики письменників. Захоплююсь сам і бачу, що захоплюю слухачів. Починаю Сосюрин «Перстень золотий». Вже дійшов, як: