Читать «Спогади бійців УПА» онлайн - страница 56

— Пам'ятаю ще, що ліс скінчився, і я сходила в якусь долину. Сама не знаю, як опинилася коло будинків. Надворі світало. Хотіла знайти якесь схоронище від морозного вітру. Тому йшла, хоча не знала, хто живе в тих будинках — ворожі, чи байдужі люди. На хвилю оперлася об стіну дому...

Несподівано хтось заговорив німецькою мовою:

— Що ви тут робите? Хто ви?

Я відразу опритомніла: це ж я вже по тім боці кордону!

Переді мною стояв чоловік у зеленому капелюсі з пером і запитливо дивився на мене. Він пояснив мені, де я і як далеко до потрібної мені місцевости.

Ще того ж самого дня Тетяна була зі своїми. Її радісно зустріли друзі, вояки УПА, що кілька місяців тому прибули сюди. Але Тетяна їх перевершила: тільки шість днів потребувала на дорогу з України в Німеччину.

В. С-ко

На стриху

Тоді для кожного було вже ясно, що німці війну програли. Лінія фронту, вигинаючись в судорогах, майже торкалася Львова. До Перемишля хвилями напливали люди зі сходу, їхали переповненими поїздами, пробиралися по багнистих дорогах тягаровими автами та роверами. Перестрашені, розповідали всілякі страхіття. Перемиський допомоговий комітет, де референтом суспільної опіки працював Василь Ногайський, допомагав збігцям, як міг. Тоді на цих теренах ОУН розпочала масову мобілізацію всіх сил і ресурсів для боротьби з навалою московсько-большевицьких армій.

На вулицях купками стояли люди, з жахом вдивляючись у наклеєні на мурах афіші з списками українських націоналістів, засуджених на страту. Щодня розстрілювали їх і вішали на площах, по льохах, поза містом на пустирях. Гестапівська бестія, передчуваючи близьку загибіль, нестямно кидалась, хапаючи щораз нові жертви.

Далеко за лісистими пагорками гупали гармати — то, вгризаючись, як хорти у вовка, німецькі відділи переслідували обози Ковпака, що продерся в глибоке їхнє запілля. А обози посувалися помалу в Карпати, завантажені «партизанами», гулящими бабами з револьверами при боці, награбованими у місцевого населення подушками, перинами, коцами...

— Зближається страшний суд! — казав маленький швець із шрамом через цілу щоку, що його здобув у Першій світовій війні. В комірчині на Франківській, яку я в нього винаймав, він вичитував мені вечорами з Біблії про птахів із залізними дзьобами, про світ, дротами обснований, і про кари пекельні, що спадуть на Україну. Він вірив нерушимо, що саме про Україну писали старозавітні пророки у своїх натхненних книгах.

У ці гарячі дні приїхав до мене з Медики друг Микола — золотоволосий юнак з синіми полтавськими очима. Тоді ще не мав він свого псевда «Месник» і не міг знати, що судила йому доля бути редактором упівського «Перця» і згинути на широкій галявині в карпатському лісі. Микола не уявляв собі життя без віршів, і навіть тепер, ставши на порозі моєї комірчини, замість привітатись, задекламував: