Читать «Спогади бійців УПА» онлайн - страница 59
Роман
І нараз чуто з задньої лавки:
— Миколо! — кричу. — Ти тут?
— А де ж би мені бути? — підводиться з лави і з радости червоніє, як дівчина, мій чудесний синьоокий Микола.
На хвилину лекція уривається. Але час — гроші, як сказали б тепер. І я продовжую далі про поетів і письменників.
— Алярм! — перебиває мене спокійно-напружений голос вартового біля віконця.
— Алярм! — озивається другий.
Не поспішаючи, один по одному, спускаються хлопці драбиною, і я вже не знаю, де всі вони поділися. Мене проводить друг Орлан. Через подвір'я, городом, через кладку — на гору, в ліс.
— Це у нас часто буває! — заспокоює він мене. — За годину лекцію будемо продовжувати...
Д-р Стелла Кренцбах
Живу ще завдяки УПА
Те, що я сьогодні живу й усю снагу моїх 38-ми літ віддаю вільному Ізраїлю, я завдячую очевидно лише Богові та УПА. Богові за те, що дав мені такі очі, як волошки українських піль, і золотисте волосся розлогих ланів пшениці. Що не нарисував на моєму обличчі відвічного тавра Ізраїля, і я росла, не уподібнюючись до моїх прапрадідів, Рахілі чи Ревеки, а, навпаки, нічим не різнилася від Марусі, Орисі, чи Олі, дівчат української землі. Я нераз дивувалася, чому захотілося Єгові створити мене зовсім неподібною до моєї матері, рудоволосої, зеленоокої Сари, ані до батька, чорноволосого із семітським носом та старозаконними пейсами, рабина міста Б. в Західній Україні. Сьогодні я розумію те. Його Пресвята Воля хотіла, щоб я працювала ще на славу того Ізраїля, за волю якого я молилася ціле життя; тої ще Мойсеєвої обітуваної землі, якій належить половина мого серця, бо друга половина залишиться до смерти повна Любови до тої землі, на якій я родилася, на якій я зросла.
Родилась я таки в тому містечку Б., що лежить за 75 кілометрів від Львова. Батька мого шанували в містечку не тільки євреї. Була це надзвичайно чесна людина, що життя своє вела згідно з Божими заповідями, що любила своє, але шанувала й чуже. Не дивно було, що батько мій жив у приязних відносинах з місцевим греко-католицьким деканом, до якого часто заходив на дискусії про Біблію Старого Заповіту. Донька того ж священика, Оля, була моєю найщирішою товаришкою від першої кляси. Після закінчення народньої школи віддав мене батько до місцевої Гімназії Рідної Школи, хоча була в місті теж польська державна гімназія. Батько казав, що в українській школі я переноситиму менше приниження. Але він дуже помилився, вживаючи слова «менше». За вісім років навчання в українській школі я не зазнала жодного приниження. Товаришки уважали мене рівнорядною товаришкою, ставилися до мене, як до українки. В гімназії вивчила я докладно літературну українську мову, пізнала велич духа української літератури. І так з часом я стала ненавидіти ворогів України і любити її приятелів. Дома виховували мене за старозаконним звичаєм. Говорили ми не діалектом, а чистою гебрайською мовою. Батьки змалку защіплювали в мене любов до Ізраїля, такої ж поневоленої батьківщини, як і Україна. І тоді, коли я вже почала вглиблюватися в нутро своєї душі, я побачила, що моє серце поділене на дві рівні частини. В одній горить любов до Ізраїля, в другій до України. Може комусь видається моє твердження абсурдом, мовляв, велика, могутня любов існує тільки одна. Але коли я аналізую себе ще раз сьогодні, коли вже є виключена якась хиткість, я можу сміло сказати, що обидві любови були і є однаково великі й однаково сильні!
