Читать «Спогади бійців УПА» онлайн - страница 57

Вдарити й розбити ворогів! Спало місто і не знало: Скоро звідкись грізний гримне стріл...

Микола розповів, як то вчора вночі скинули біля Медики з літака советську парашутистку. Вона впала на тополю, недалеко крайньої хати. І тут її побачили вранці діти. — Знаєш відьмині гнізда? — казав Микола. — Такі зелені й круглі, що ростуть на деревах. Ну, так труп тієї дівчини в зеленому «комбінезоні» виглядав з тополі, як відьмине гніздо...

Микола приїхав до мене прощатись — з своєю сестрою Олею, яку пізніше знатимуть в УПА, як Марійка Степова, він мав наступного дня вирушати до лісу.

Увечері ми сиділи з ним на перемиському кладовищі і дивилися, як розжарений диск сонця поринав за чорними зазублинами далеких лісів. Микола знову читав мені, цим разом уже свої власні, вірші і вголос мріяв.

За кілька днів після того я сидів у незнаному мені домі на торговій площі, чекаючи на фіру. Приходили якісь заклопотані люди з пакунками, щось пошепки говорили з господарем. Тоді — конспіративно — відвертався я і, нудьгуючи, дивився у вікно на безлюдну площу — на купи сміття, розбиті скриньки і тьмяні калюжі... З головної міської вулиці долітали гуркіт німецьких автомашин і глухий гомін голосів.

А десь пополудні разом з другом Орланом виїжджав і я з Перемишля. Весело бігли коні, фіра підстрибувала на вибоїнах Добромильської вулиці, і в ногах у нас під соломою озивалися «фінки».

Поминули молочарню, де не за страх, а за совість відробив я шість місяців. У широкому вікні промайнула якась постать. «Значить, не всі ще виїхали». Довгими штахетами пропливло, похитуючись, кладовище, де проїдалися ми з Миколою. В'їхали в лани перестиглої кукурудзи...

Ночували в Аксманичах, на широкому ліжку, під периною. На стіні над нами, оточений фотокартками господаревих свояків та своякинь у вишиваних сорочках і мундирах цісарського війська — висів друкований портретик худої і чорнявої людини з проникливим поглядом.

— Хто це? — запитав я господаря.

— А хіба пан не знають, хто то є? Та ж то Степан!

День провели на селі. За стодолою закопали три скрині з книжками, журналами і купою циклостилевих друків. Стояли, обтираючи піт, і слухали, як дзумлять бджоли, чіпляючись за жовті шапки соняшників. По небі пливли, як шрапнельні розриви, білі хмаринки, а за пагорбами гупали гармати. Ось, здавалося б, зійти на цю гору — і вже тут вони б'ють...

Увечері в темному садку юрмилися хлопці й дівчата, вибираючись кудись в похід. Говорили тихо, курили, ховаючи жаринки цигарок в рукава. Коли вирушали, підходили прощатись. Тиснули руки...

Ми з другом Орланом поїхали в іншому напрямі. По наїждженій, м'якій дорозі заколисували нас коні. Їхали нічним лісом, як у місячній казці. Орлан сидів боком до мене, а я любувався на нього — молодого й гарного. Вітерець повівав його білявим чубом.

— Отут вештаються польські партизани! — озвався він зненацька.

— А за горою Ковпак! — додав я.

— Ну, Ковпак уже далеко, а як на гестапівців наскочимо — буде зле, бо без бою не обійдеться...