Читать «Спогади бійців УПА» онлайн - страница 23

Та він холоднокровно виймає з торби новий кружок набоїв, відкидає торбу і сипле з автомата по тих, що вже простягали руки, щоб його зловити. Чотири перших з них падає, решта розбігається. Жук біжить далі. Тоді ми починаємо стріляти з лісу, більше «Богові в вікна», щоб не попасти в наших, але самий гук нашого обстрілу з лісу здержує ворога.

Наші друзі щасливо добігли до лісу. Ворог іти в ліс не зважується. Через ліс переходимо на другий його край, де отаборилась решта відділу к-ра Хріна. Зголошуємось, звітуємо. К-p Хрін з цікавістю розпитує нас про перебіг останнього бою та про те, як то ми, засідаючи на ворога, самі попали в оточення.

— Брак набоїв, друже командир! — кажу я, показуючи на свою порожню скорострільну торбу.

Сотенний Омелько сміється:

— І в нас вже брак, та, на щастя, в тієї частини ворога, що була перетяла нашій чоті дорогу, запас набоїв скінчився ще скорше, як нам. А то, мабуть, усім нам прийшлось би було стояти тепер на звіті не перед другом Хріном, а перед святим Петром!.. Але, — Бог милував, бо перед нами ще багато боїв.

Богдан Б. Скала

Під її покровом

Дрижача рука моєї бабуні піднялась вгору, благословляючи онука знаком хреста. Поморщені уста шептали: «Іди, куди кличе тебе обов'язок». Зашелестіли картки грубого молитовника, і в моїх руках опинився образочок чудотворної ікони Белзької Богоматері. — «Візьми його і завжди носи при собі, молись навіть у боях, а Вона вислухає тебе і випросить у Всевишнього ласку, щоб ти не згинув наглою смертю. Вона ж — Покрова українського війська...»

У вікно застукав зв'язковий. Промені місяця сріблили вершки яблунь, а на порозі хати великою іконою, трикратним знаком хреста, виряджали мати і старенька бабуня вже третього й останнього сина в далеку мандрівку... В ряди УПА.

Вже давно згубились за верхами обрії рідного села, вже спів пташиний віщував ранок — а я все ще держав у руці маленький образочок.

Кінчалася зима 1945 року. Із хмар посипались вже мабуть рештки сніжинок, щоб грубезним білим кожухом прикрити кволі ще билини трав, квіток і збіжжя. Весело жартуючи, розходились з-під росохатої ялиці, де догоряла велика ватра, п'ятеро повстанців та група селян-господарів.

Перші йшли, щоб виконати наказ, другі — щоб ніччю доглянути ґаздівство. А ранком мали знову всі зустрітись в лісі, щоб, бувало, червонопагонники вдома не застукали. На прощання всім гукнув весело найстарший з-поміж нас — господар Пасічник: «Гей, хлопці, та ми під ялицею і не бачили, що Бог насипав каші аж по самі вуха. Який же завтра чорт, хоч би навіть і сибірський, полізе тут за нами? А он... дивіться, з церкви тільки баню видно, так замело.

Е, коли так, то я завтра і не злажу з печі. Та ще й старій вареників накрутити накажу, — а то вже давно їх їв», — жартував Пасічник мабуть до самої хати, але на половині дороги ми мусіли, на жаль, розпрощатись. Мої обов'язки провадили мене заметеними снігом полями до самітного хутора, де лежав ранений стрілець-бойовик Орел. Довго боролися з вогкою лавиною снігу мої втомлені ноги, заки відозвався мені на привітання волохатий Бровко.