Читать «Спогади бійців УПА» онлайн - страница 24

В долині заховане село П'яткова (Бірчанського району) під білим сніговим дахом відпочивало вже міцним сном... Втомились дводенним летом білі сніжинки, розплились на відпочинок густі хмари, і над село викотився блідолиций. А Дід Мороз своїм розхрістаним козацьким вусом малював на маленьких шибках чудернацькі квіти та сріблом посипав гладку білу скатерть.

Топлена хата, свіжою пшеничною соломою вистелені лави в куті під образами, втома, твердий сон звичайно дуже чуйного Бровка, що преспокійно відпочивав біля печі і, може, заспокоюючі віщування Пасічника — дозволили призабути звичку-обережність. А тим часом надворі поволі вставав день 17 лютого 1945-го року. Кляті москвини з червоною польською бандою ОРМО вже цілу ніч готували облогу села П'яткова і всіх його присілків. Густим ланцюгом кінноти обложили село від сторони лісів, а з першими півнями тачанками в'їхали з битого шляху.

В селі зчинилася паніка, а сім сміливців, які пробували добитись до лісу, впали в бою. Вже вчасний ранок привітав село сімома на решето постріляними трупами господарів. Решта селян, одначе, встигла поховатись до своїх криївок, і лише через припадок або заскочення зловлено ще кількох ґаздів. Але не врятувались мешканці хуторів і присілків. Морозний ранок зціплював кров у жилах босих двадцяти чотирьох чоловіків, що їх під жахливими побоями провадила на мотузках кіннота до громадського дому. Кров'ю з розбитих облич значилися стежки з присілків і хуторів. А село гомоніло божевільним акордом зойку катованих старців, битих жінок і дітей та безсмертної московсько-польської лайки. У громадському домі вже від дев'ятої години ранку розгорілось пекло. Сукаті костурі рвали на шматки рештки одягу — відбивали тіло від костей. По черзі тягнув ворог кожного до лави на середині кімнати. Всі старались, з прикушеними устами, без крику, видержати перші 20 буків... Та постанови були слабшими від сили вдарів... Хоч ніхто не кричав і не плакав, та проте ніхто не здержав майже підсвідомого стогону-зойку. Аж прийшла черга на Юрка Дзвінника — станичного села П'яткова, господаря і батька дітей. З нього не видобув кат навіть зойку. Корчійно здригалось бите тіло, з піднесеного костура за п'ятнадцятим ударом спадали вже грубі краплі крови, але він усе ще вперто мовчав...

Юрко лежав вже безпритомний... Полились відра холодної води, падали знову жорстокі удари. А коли після шостого відра лише тінь ще вчора дужого Юрка хрипливим голосом прошептала: «Василю, скажи моїй родині, що я вмер за Україну», — червоний кат неначе оскаженів.

Через п'ять хвилин на лаві безладно лежали вже два мертві тіла з розбитими черепами. Кат побоювався, щоб Василь не розповів родині про героїчну смерть Юрка. З тією хвилиною кожний з нас зрозумів, що для сповнення Юркового заповіту мусіло б хіба статись якесь чудо. В двадцятьох двох серцях загоріли вогні ненависти й помсти, а в свідомості кожного закам'яніла постанова: краще впадь — але не зрадь! 200 п'яних людожерів мінялись у своїй «праці», і кожний старався своєю винахідливістю і безпощадністю довести свою вірність червоним енкаведистам. Майже донага роздягнені два десятки людей, покриті синцями, з заціпенілою на тілі кров'ю, сподівались лише дочекатися нарешті розстрілу. Бо ми всі були свідомі того, що кат не випустить нікого з нас живими. Смерть від кулі уявлялась нам найбільшою благодаттю. Та ворог не спішився піти назустріч нашим бажанням. Аж до четвертої години після полудня переплітав він різні катування настирливими запитами: «Де бандерівські магазини? Хто з села пішов до УПА? Хто тут командантом? Хто збирав хліб бандитам? Хто убив міліціонерів?» Але ні одні уста не розкрились, щоб вимовити слово зради. На долівці лежали вже чотири мертві тіла, а в куточку біля печі догоряв — ще вчора веселий — Пасічник.