Читать «Спогади бійців УПА» онлайн - страница 20

— Не гарячіться, друзі! Переходьте попід ліс праворуч, там немає нікого. Ми у вас стріляти не станемо.

Ми задержались на мент недовірливо: чи не підступ це якийсь?... Але ні, вони всі зброю відкинули, а кругом більше не видно нікого.

— І в ваших грудях б'ється українське серце! — шепнув я з вдячністю, переходячи попри них. Не відповіли нічого, тільки цікаво оглянули всіх нас.

Лісовою стежкою зайшли ми в якийсь сад. Десь далеко клекотіла стрілянина: це, видно, котрийсь із відділів УПА зводив бій з ворогом. Ми були вже поза ворожим перстенем. Задержались і кинулись до Відвабного, щоб помогти йому. Поскидали, що хто міг, і сяк-так убрали його, завиваючи босі ноги шаликами. Він, ранений і перемерзлий, затратив дещо змисл критичного думання і натискав руками свої пальці на ногах. З них поробились льодові соплі, які під натиском рук відламлювались, як патички. Ми відірвали його від тієї макабричної забави й пообмотували йому ноги.

Тимчасом вернувся з розвідки стрілець Нестор і приніс нам потішну вістку: господар, що в його сад ми оце зайшли, це наш симпатик і його добрий знайомий.

Зайшли до хати. Господар привітав нас радо, хоч знав, що за допомогу українським повстанцям большевики карають дуже жорстоко. Господиня кинулась приготовляти нам теплу страву, а господар тим часом поінформував нас про положення. Ми довідались, що в цій околиці переводить ворог великі облави силами трьох дивізій спецчастин НКВД, званих «Червоною Мітлою».

Погостили нас, господар запряг санки й відвіз, не зважаючи на дуже серйозну небезпеку, обох наших ранених друзів до села Ляцко, де містилася наша санітарна станиця. Він щасливо доїхав туди й віддав обох під опіку санітарки полтавки Степової. (Від неї це ми й навчились відрізняти полтавську вимову від всіх інших).

Від нашого господаря довідались ми теж про парадний похорон, що його справили большевики своїм, зліквідованим нами, вельможам. Дивитись на той похорон большевики зігнали наших селян з усіх дооколичних сіл. Це, ніби, мало бути відданням нашими селянами пошани загиблим енкаведівським ватажкам. Та в дійсності воно повернулось тільки на пропаганду для нас, бо, переповідаючи подію всі подивляли силу і сприт бійців УПА, що зуміли так майстерно послати чортові в зуби самих асів НКВД з цілої округи.

Стрілець Відвабний повернувся зі шпиталю щойно літом. Очевидно, без усіх пальців на ногах. Та він цим ні трохи не переймався, «Стріляється ж пальцями рук!» — сміявся він. І, навіть при найбільших невигодах партизанської боротьби, ніколи не давав пізнати, що він — частинний інвалід. А коли хтось часом згадував про це, він махав легковажно рукою: — Що ж, війна не матінка, не милує. Так мусить бути!