Читать «Спогади бійців УПА» онлайн - страница 19

Ми зійшли вниз і розглянули наслідки нашого «вітання». 34 старшини НКВД та 9 членів їхньої охорони лежали покотом. Нашою здобиччю стало 27 автоматів, 4 скоростріли, 43 пістолі, 1 «Максим», багато амуніції і 112.000 карбованців. По нашій стороні було троє важко ранених, в тому двоє з нашої боївки. На місці кривавої розправи з ворожими ватажками залишили ми шмат паперу з написом великими й товстими літерами: «Така кара чекає кожного, хто йде на українську землю грабувати й знущатись над українським народом. — Українські повстанці». Забравши трофеї та своїх ранених, ми повернулись в свою околицю. Двох ранених з нашої боївки забрано до повстанського шпиталю, а решта нас десять відмаршувала до нашого бункру.

Повернулись ми голодні, як вовки, і втомлені довгим маршем. Підкріпились, запили гарячим чаєм і пішли спати. Не треба й згадувати, що спали всі, як побиті.

А тим часом несподівана пригода знайшла нас і під землею. Стійковий Тур відчиняв собі ранком входове вічко, щоб напустити нам свіжого повітря, і побачив за яких двадцять кроків трьох большевиків. Недовго думаючи, він гукнув нам, що коло бункру большевики, а сам сипнув по них зі свого автомата. Звичайно, всіх трьох їх він скосив вмить, але це було якраз початком лиха. Тих троє большевиків були передньою стежею большевицького куреня, що переводив тут облаву, шукаючи за спричинниками вчорашньої масакри большевицьких вельмож. Усі ми були вже загартовані в боях, а все таки, — ніде правди діти — нас охопила паніка. Ми зривались зі сну, бігали по криївці, шукаючи свого убрання і зброї, перевертали все й перемішували в нервозному поспіху. Та по кількох хвилинах ми прийшли до себе. Одчайдух Голуб-Войтечко перший вискакує з криївки і, ставши побіч вічка, молотить по большевиках зі свого скоростріла, щоб дати змогу всім нам повилазити з бункру. Ворог, заскочений тією стріляною й не знаючи, скільки нас, займає оборонну поставу, залягаючи розстрільною кругом бункру. Ми нашвидку палимо архів, нищимо писальну машинку й вискакуємо один за одним та залягаємо, щоб оборонятись і при тому зорієнтуватись як слід в розміщенні ворога. Ворог обстрілює нас густо, і вже по кількох хвилинах ми маємо першого раненого: стрільцеві Їжакові розірвала куля два пальці лівої руки. Та ми побачили це скорше, як він сам. Не зважаючи зовсім на поранення, Їжак не випускає й на мент автомата й відстрілюється безперервно. Обкинув я поглядом усіх нас, щоб переконатись, чи всі вже вибігли з бункру, і бачу несамовиту сцену: стрілець Відвабний лежить у снігу босий і простоволосий, без плаща й без убрання, а тільки в білизні й тоненькому светері, в якому спав. Вибіг, як зірвався зі сну, і тільки автомата з торбою набоїв не забув забрати з собою.

По ворожому стрілі пізнаємо, що ворог не вспів ще обсадити схилу гори, що сходить стрімко в дебру в напрямі передмістя Добромиля Гучок. Тож на команду зриваємось усі й відступаємо в тому напрямі. Ворог поволі посувається за нами. Відвабний дістає постріл в рам'я. Двоє друзів підхопили його, і ми відступаємо далі. Схил гори заслонив нас на якийсь час перед ворогом і завдяки тому ми змогли відв'язатися від нього. Збігаємо яром на діл і бачимо перед собою — річку. Та це ще не таке лихо. Гірше, що над річкою стоїть кілька большевицьких вояків. Ми вхопили за зброю і — в тому моменті бачимо щось неймовірне: большевицькі солдати покидали на наших очах зброю в сніг, а один з них гукнув нам чистою полтавською говіркою: