Читать «Інший дім» онлайн - страница 9
Оксана Лущевська
«Тьомо, де ти?»
— Чюєш, ти, глухаріха! — знову почула за спиною.
Мені хотілося бігти.
Бігти!
Бігти!
Чого вони причепилися до мене?
Я глибоко вдихнула. Видихнула. І кинулася щодуху протоптаною між будинками стежкою. Але трапилося саме те, що я й передчувала: здоровані кинулися за мною.
«Мамочко! Арчику! Мамо! Артеме!» — хотілося викрикнути, але мені не вистачало повітря, в грудях тиснуло.
Перед очима попливло, наче ті двоє кинули в мене каменем і влучили в голову. Хоча нічим вони не кидали насправді. Просто я відчула, як хтось із них стусонув мене у спину. Поштовх був сильним, та я не впала. Я ще бігла.
— Відчепіться! — крикнула. — Йдіть геть!
Один із хлопців схопив мене за плече. Вирвавшись, я метнулася стежкою до кіоску. Той був зачинений.
— Відчепіться! Чого ви від мене хочете? Відваліть!
Нижчий налетів просто на мене. Він різко штовхнув мене обома руками, і я боляче вдарилася лобом об кіоск.
— Ти здурів! Що ти робиш? — верескнула я й відчула, як гаряча цівочка побігла з носа.
«Невже кров?»
Я втерлася рукою. Так, на пальцях червоніла кров.
Я завжди боялася крові. Врізавши пальця, біліла й відверталася, поки Артем ліпив мені пластир на ранку. Не могла навіть зиркнути на те місце... Якщо в кіно показували якусь бійку, я заплющувала очі...
Відвернутися від цих двох я не могла. Це було далеко не кіно.
У голові знову запаморочилося, усе завертілося, я хотіла бігти, але ноги не слухалися. Ще мить — і впаду. Я безсило сперлася обома руками на залізну стінку кіоску.
— Чюєш ти, дура, не жмися, — другий різко смикнув мене за плече. — Гані сюда бабки!
— У мене немає грошей... Хлопці, у мене немає грошей! — заскімлила я. — Немає, ось, — я вивертала по черзі кишені джинсів, куртки, светра... — Ось, ось...
Я хотіла, щоб вони швидше мені повірили, розвернулися й пішли геть. Я казала правду: у мене не було грошей. Кілька гривень на проїзд — ото й усе.
— Бабло давай! Чюєш, як брєше? — гаркнув товстіший. Його обличчя пашіло. — Немає грошей...
— Зачєм ти в магазин ішла, дура? — раптом дав мені стусана інший. — Не жмися! — я відлетіла від залізної стіни просто до рук товстішого хлопця. — Давай сюда бабки!..
Мені хотілося заверещати, щоб мене хтось почув і врятував. Адже там, на вулиці, там, де ліхтарі, хтось мав би бути.
Мені не вистачало повітря.
— Хлопці, я... ... Хлопці, в мене... немає...
— На магазин, тіпа, бабки є, — сказав нижчий. — А нам немає!
— Так-так, — задихалася я. — Та-ак.
— Шо, жмешся? Для друзєй бабла жалко, га? — підтримав його товстіший і штовхнув мене на нижчого. — Не жмися, чуєш?
Вони по черзі штовхати мене, немов іграшку.
Світ хитався. Туди-сюди.
В голові промайнув ролик з новин про дівчинку, яку побили однокласники. Теж Артемове перемикання каналів. Сама я б ніколи не дивилася такої передачі. Мені згадалося її налякане обличчя.
Сюди-туди.
Невже я схожа на неї?
Ні, зараз вони мене відпустять.
Усе довкола вертілося так, як в дитинстві на каруселі. Вікна, будинки, дерева, лавка, кіоск... Буває, дуже хочеться зійти з каруселі... А вона, як на зло, не зупиняється. Навпаки, набирає швидкості, швидкості, швидкості — і раптом стає дуже страшно, що карусель ніколи не зупиниться. Шлунок зводить. Бігають мурашки. Волосся стає дибки. Та карусель усе крутиться й крутиться...
