Читать «Інший дім» онлайн - страница 11
Оксана Лущевська
— Мало чого? Телефон, сережки, — вів далі чоловік, — каблучку. Маєш коштовності? — глипнув на мене.
— Так, маю, але не зовсім коштовності. Моя мама... сережки... — я торкнулася кінчиків вух. Однієї сережки не було. — Сережки! — оговталася я. — Немає однієї.
— Коштовні, так? — перепитав чоловік.
— Ні-ні. Срібні. Маленькі. Такі невеличкі мушлі.
— Зірвали? — у його очах знову було співчуття.
— Ні. Мабуть, загубила, — я торкнулася вуха.
— Болить?
— Не знаю. Ні, майже, ні.
— Дорогі сережки?
— Ні, вони... Ні. Це мамин подарунок. Атлантичні мушлі, — я зняла ту одну сережку, що лишилася у вусі. — Мама надіслала мені. А я... я загубила... — я подивилася йому в очі.
— Добре, що сама ціла, — сказав чоловік. — А синець, — він придивився до мене ближче, — буде. Але, — кивнув, — як то кажуть, до весілля заживе.
Я зненацька схлипнула. Увесь той час, доки чоловік випитував мене, хлопець мовчав. Коли я схлипнула, він стурбовано глянув на мене. Нарешті вдалося роздивитися його очі — сірі-сірі. Від його погляду трохи відлягло від серця.
— Розкажи батькам, — порадив чоловік. — Треба заявити на них у міліцію, чи що? Як гадаєш, Максе?
— Не знаю.
Ми підійшли до зупинки.
— Скажіть, який автобус іде до Ра...
— Градинської, — знов поправив чоловіка хлопець.
— Так, який до Градинської?
— Сідайте на 21, і попросіть, щоб стали за мостом, — сказав якийсь юнак, знявши на хвильку навушники.
— Он їде! — чоловік махнув рукою. Автобус наближався. — Слухай, — він ляснув себе по кишенях. — А ми ж із Максом навіть не запитали, як тебе звати. То як?
— Павлина, — відповіла я. — Поля. Мене звати Поля.
— Бувай здорова, Полю, — кивнув чоловік. — Гроші на автобус маєш?
— Вистачить, — я увійшла в маршрутку. — А ваша... хусточка? — спохопилася я, дивлячись на закривавлений шматок білосніжної тканини.
— Е, облиш, облиш, — махнув рукою чоловік. — Хай щастить! — крикнув він у двері.
Автобус від’їхав.
Я ще раз озирнулася на своїх рятівників. Вони пішли в бік супермаркету.
Мені спало на думку, що я не додумалася ні подякувати їм, ні запитати, як звали чоловіка. Напевно, Максового батька.
Але чи був він його батьком? Чи, може, сусідом? Знайомим?
Та й чи хлопця звали Максом? Чи, може, мені здалося? Почулося?
Після такого потрясіння могло що завгодно трапитися. Я ще раз подивилася на закривавлений носовичок. Жінка, яка сиділа поряд, турботливо глянула на мене.
— Усе нормально? — запитала вона.
— Майже, дякую, — я розтиснула долоню зі срібною сережкою-мушлею.
Автобус зупинився на світлофорі. Я ще раз озирнулася. Чоловік і хлопець вже зайшли до супермаркету, але мені досі виднілася кольорова шапка Макса.
«Зелений, жовтий, червоний...»
Барви крутилися в голові.
«Зелений, жовтий, червоний... як світлофор... Червоний, жовтий, зелений...»
Раптово знову відчула липкі й холодні стусани тих двох покидьків.
Я сильно-сильно затисла сережку в долоні. «Мамо-о-о...» — подумки прошепотіла... і згадала про новини і... про кінець світу.
Артем
— Пити щось будеш? — Аліна запитала, коли ми увійшли до квартири.
Я відразу відчув особливий аромат її помешкання. Напевно, тут просто щось нещодавно готували, але мені пахло домашнім затишком і теплом, яких у насуже не з’являлося віддавна.
