Читать «Інший дім» онлайн - страница 8

— Арчі?.. — Аліна знітилася. Кутики її вуст опустилися. — То йдемо до мене?

Поглянувши на її розгубленість, я махнув рукою, мовляв, ну тебе, Полько. Не зараз!

— Йдемо! Йдемо, я в роздягалку — і назад. Чекай тут.

Коли я увійшов, Федот вовком глянув на мене. Я добре знав, що йому подобалася Аліна. Але вона вибрала мене.

Жека простягнув свою п’ятірню.

— Прорвемося, друзяко, — сказав він, бо Жека розумів, що нашу поразку я зарахував собі.

Жека — ще той пацан. З ним можна розробляти будь-яку стратегію. Федот теж нічого, але між нами стоїть Аліна. Тому в грі ми — команда, а в реалі — суперники.

Через хвилин десять я йшов з Аліною до неї додому. Ось вона. Її долоня майже біля моєї... Її плече близько-близько... Що мені робити — взяти її за руку? Чи краще покласти їй свою на плече? Обійняти?

Але як? Що вона подумає? Ні, краще стриматися. Чи все ж таки варто?

Я дивився на свою грубезну руку, на тендітну дівчину поруч і думав, що коли доторкнуся до неї, її тонке плече, розкришиться мов порцеляна.

Я не знав, що я почував до Аліни. Здавалося, при ній із «бурого ведмедя» я перетворювався на боязке ведмежа, на незграбного Балу, який топтався довкола її постаті, ніби циркач-новачок.

Торкнутися її чи ні?

Аліна щось розказувала про фільми, які вона припасла. Просила мене обрати. А я почувався так, наче в моїй голові щось перемкнулося, і блискітки її кофтини, яка виглядала з-під куртки, зовсім засліпили мені очі.

Поля

Я вирішила запитати когось про автобусну зупинку.

Озирнулася — на вулиці пусто.

Куди ж іти?

Я зазирнула за кіоск.

Вдалині світилося. Ага, якщо я пройдуся по цій вуличці, то дійду до супермаркету, саме там, де ми виходили.

Я подалася навпростець. Знову через двір. Краєм ока помітила двох хлопців, які сиділи на лавці й лузали насіння. Один був товстим і широкоплечим, мав темне волосся й великі щоки. Інший — середнячок. Білобрисий і червонощокий. Вони дивилися на мене, проводжали очима.

Що їм треба?

Я пришвидшила ходу, прошмигнула біля них. Спиною відчувала їхні погляди.

Невдовзі я вже стояла біля супермаркету. Але це був зовсім інший магазин. Не той, біля якого ми з Артемом виходили. Уздовж нього стовбичили галасливі жінки, продаючи зелень, домашню консервацію, якісь інші продукти.

—  Скажіть, будь ласка, як проїхати до моста, що на Градинській? — підійшла я до однієї.

— На Радунській?

— На Градинській!

— Це там, де Радунська? — жінки переглянулися.

— Майже. Дуже близько, але автобус інший, — сказала я.

— Тоді тобі треба через той двір, там пройдеш кілька кіосків, а потім — направо.

«Розтелепа, роззява, ґава... Як же можна бути такою неуважною?» — картала я себе, бо мені знову треба було пройти повз тих двох.

— Ей, чюєш, ти! — озвався один з них. — Маєш бабки?

Моє серце підскочило аж до горла.

Що їм треба? Що їм треба?

— Ей, чюєш? — гукнув інший голос. Трохи грубіший. Хтось із двох гучно сплюнув.

Мені стало важко дихати. Що їм треба? Я підтюпцем подалася вперед. Боялася озиратися.

Майже стемніло.

Я не реагувала, вдавала глухоніму. Вони ж наступали на п’яти.