Читать «Інший дім» онлайн - страница 25

Навіщо дядькові був той ніж?

Мені було дуже страшно слухати його п’яні викрики, які супроводжували батьківські пояснення, що того ножа вже давно винесли в сміття. Коли вони кричали вдвох — п’яний дядько і батько, котрий ­пригубив дві краплі, мені здавалося, що на нашій кухні поселилися аж двоє Синіх Борід одразу. Направду, батько й дядько дуже схожі. Щоправда, дядько не лисий. (У нього завжди таке ж світле кудлате й заплутане волосся, яке було в мене, коли мене порятував Макс і його батько.) Вони продовжували кричати, а я — чекати, що Артем вбіжить до кімнати, мов лицар зі шпагою, і забере мене від цих двох.

Батько знову прочовгав до свого «кабінету».

Сів за крісло. Розгорнув газету. Ще з годинку попрацює й візьметься за пульт. Далі перемикатиме канали, зовсім як Артем, коли хвилюється.

Невже наш батько хвилюється? Ні, я не буду в ньо­го таке запитувати. Ми мало розмовляємо. Коли ми вдома, то або читаємо, або сидимо кожен за своїм комп’ютером, або мовчки дивимося телевізор. Здається, що в нашій родині вичерпалися всі слова. Це сталося тоді, коли мама сказала, що повертатися не збирається. Як зараз пам’ятаю той день. Ми з Тьомою мовчали. Ми чекали пояснень, з надією поглядаючи на батька. Та він не зронив ані слова. Того ж вечора до батька прийшов брат, і разом вони випили, «за традицією».

З кухні час до часу долинали затерті слова: навіщо Колумб ту Америку відкрив?

Частина друга. 20 травня, 2011

У чемодан тільки серце не влізло,

Та й не хотіло...

«Поїзд емігрантів» Джані Родарі (Переклад з італійської Г. Кочура та М. Лукаша)

Артем

Мама якось згадувала, що коли б вона не проїжджала дорогою до центру Піттсбурга, її дивує таке: чому в’язницю побудовано ледь не в самісінькому серці міста? Чому вікна високої будівлі виходять просто на річку? На її думку, це псує міські ландшафти. Хоча вона вважає, що неуважні туристи часом не помічають, що вікна великої будівлі заґратовано. Бо, якщо пригледітися, то інколи навіть можна побачити, як за ґратами стоять в’язні і дивляться чи то на річку, чи то на невпинний рух транспорту. Та загалом туристи часто сприймають в’язницю просто як пам’ятку архітектури.

Маму хвилює в’язниця в центі Піттсбурга... а мене хвилює в’язниця, до якої я потрапив. Мені пофортунило — мене не посадили за ґрати. Хоча в ментівській машині мені таки довелося за ними посидіти. Захоп­лений зненацька, я почувався кримінальним злочинцем.

Сидіння рипіло. Колеса тріщали. І мені хотілося одного — провалитися до найглибшого нутра землі ­й згоріти в киплячій магмі.

Коли мама навідується до центру в справах, її також дивує, що однією з найстаріших споруд міста є саме будівля суду. Вона має високі куполи. Мама каже, що попри всі архітектурні деталі краса її ще й у тому, що вона з’єднується з іншою будівлею — «Мостом Зіт­хань». Це такий собі венеціанський мотив. Хоча мені це нічого не каже: я не був ні у Венеції, ні у Піттсбурзі. Мама твердить, що її завжди дивує, що та будівля нагадує замок. Замок? Будівля, в якій я сиджу нині, на замок не схожа. Хоча, здається, я відбувся легким переляком.