Читать «Її сукня» онлайн - страница 76

Скоріш, скоріш побачити його, зазирнути у вічі, почути голос, доторкнутись, обійняти, відчути рідний запах… Не дзвонитиме. Просто піде до нього і все. Що цей телефон… ілюзія спілкування, ілюзія присутності… Вимкнула його ще дорогою до Одеси. Мусила зосередитись, повністю поринути в інший світ, світ своїх предків, не відволікаючись ні на кого і ні на що. Може, це й видавалось егоїстичним, але сподівається, Сашко її зрозуміє…

* * *

Михайла зустріла випадково. Вийшла з дому, цілковито занурена в роздуми, з яких не виринала після повернення з Одеси. Дивилась поперед себе якимсь розгублено-блукаючим поглядом, щоправда, нічого не бачачи. Аж раптом якесь підсвідоме чуття змусило мимоволі повернути голову. Відтак погляд уперся в Михайла, котрий поволі брів площею в напрямку тролейбусної зупинки.

— Михайле! — вигукнула, радіючи, що бачить його живим, і кинулась до нього. — Михайле!

Старець спершу здивовано осмикнувся, затим упізнав її.

— Як ви? З вами все гаразд?

— Привіт, Ніло, — якось стримано відповів. — Та все, як завше. Як завше, не хвилюйся…

— Я рада вас бачити! — …живим, — додала уже подумки.

— Що зі мною може трапитися… — все ж відповів на її думки.

До зупинки йшли разом.

— Я шукала вас, куди ви щезли?

— Та нікуди я не щезав, був, де завше… всюди потроху. Так мало бути. Ми повинні були розминутись тоді.

— Невже ми такі безсилі й слабкі? Невже від нас нічого не залежить?!

— Ніло, однозначної відповіді немає ні на що. Звичайно, фатум існує. Те, у що ми віримо, в чому абсолютно впевнені, може вмить виявитись порожнім місцем, а зневір’я — обернутися у найстійкішу віру. Проте ми не такі слабкі, як іноді видається нам у цьому неосяжному Всесвіті, від нас теж багато залежить. Іноді один крок уліво чи вправо, одна хвилина чи навіть доля секунди може закреслити весь, здавалося б, заздалегідь окреслений як фатумом, так і долею, життєвий плин, перевернувши його догори дриґом. Так, все дуже й дуже неоднозначно…

— Як і все у цьому Всесвіті, так?..

— Еге ж, це правда… Мала цікаві подорожі, Ніло?

— Ви знаєте… Ви все-все знаєте! — усміхнулась, затим зітхнула. — Ці подорожі були важкими, насправді, і такими вражаючими, місцями навіть шокуючими… Тепер думаю про те, як же часто ми живемо, занурившись у дріб’язкові клопоти, не замислюючись над чужими життями, навіть над життями своїх рідних. Від цього так сумно… Та ще більш печально виявити, що деякі важливі речі вже неможливо спізнати…

— Для тебе не пізно, Ніло. Ти маєш виняткову можливість пізнавати доволі глибоко не лише себе, а й своїх рідних. У тебе є сакральна сукня… Ти духовно зміцніла, збагативши свою генетичну пам’ять під час цих мандрівок.

— Так. Усе це так… Але все ж багато втрачено, найціннішого вже не повернути…

— Воно є в серці, а це головне, хіба ні? Ти ж відшукала сенс?