Читать «Її сукня» онлайн - страница 77
Алла Рогашко
— Ви знаєте…
— Еге ж. Знаю…
Ніла раптом схаменулась.
— Статуетка щезла! Моя Геката щезла!!!
— Так, щезла, — Михайло якось дивно примружив очі, щось проскочило в його погляді химерне, й він швидко похилив голову.
— Як же вона могла щезнути?! Де вона тепер?!
— Хтозна…
— Ви ж знаєте! Ви ж усе-все знаєте! Скажіть мені, будь ласка!
Тим часом дійшли до зупинки. Старець дістав із сумки шматки картону, постелив їх на асфальті й поволі сів.
— Холодає… — мовив, провівши поглядом пожовклий листок, що за вітром котився асфальтом.
— Не хочете казати?.. Чому?
— Ніло… — зітхнув. — Навіщо тобі це? Її історія скінчилась, її мандрівка цим світом завершилась. І повір: так ліпше для всіх. Головне — для тебе все лише починається…
* * *
З її появою відчув, як потоки умиротворення лагідно огортають зсередини усе єство. Такого з ним ще не було, бо стосунки з жінками зазвичай вносили в його життя тимчасовий сплеск адреналіну, пристрасть, драйв, хаос — усе що завгодно, та лише не умиротворення.
Для нього це було чимось новим, незвіданим. І це подобалось йому. Ще коли лежав у лікарні й не знав її — вона просто сиділа поруч, тримаючи його руку, — спокій і гармонія поволі, але впевнено проникали в душу. Не розумів, чому і звідки, але відчував, що це щось
Те, що коїться в її житті, тривожило не на жарт. Якби сам не постраждав за загадкових обставин, то навряд би до кінця повірив, що
За що дівчині це божевілля? Тендітній, слабкій дівчині. Таке несамовите божевілля!
Що тепер з нею там? Там, так далеко від нього! Якби не ці кляті милиці, поїхав би з нею! А так… мусить безпорадно чекати… Телефон її вимкнений, чи що з ним таке! Хоч би все було добре з нею, хоч би…
Посеред болісної лавини терзань у двері подзвонили.
Похапцем схопив милиці, що лежали поряд, й піднесено пошкутильгав до дверей.
На порозі справді стояла Ніла. Лице мала стомлене і дещо змарніле; цих кілька днів явно на ній позначились…
— Привіт, — все ж усміхнулась.
— Привіт, Ніло! Який же я радий бачити тебе! — вихопилось у нього.
Обійняла й притулилась губами до неголеної щоки.
Однією рукою пригорнув до себе тонке тіло дівчини й завмер, всотуючи податливу ніжність.
— Нарешті ти прийшла! Я так тебе чекав!
— Знаю. Я теж скучила за тобою, дуже-дуже.
— Усе добре в тебе? Як твоя поїздка?
Пили на кухні чай, ласували одеським «Наполеоном», котрий бабуся дбайливо спекла перед від’їздом дорогої онуки. Ніла розповідала про свої неймовірні пригоди, а Сашко уважно слухав, тримаючи її руку; по тому розповідав він, а слухала вона. Час від часу притуляв долоню дівчини до губ, лоскочучи й електризуючи все її єство, аж до хмільного отуманення…
— Знаєш, давно не мала гарних снів. А сьогодні несподівано наснився. То була веселка — величезна, яскрава, така приголомшлива, що в мене перехопило подих. Починалася просто біля моїх ніг і простягалась аж до горизонту! Це й досі перед моїми очима…
