Читать «Її сукня» онлайн - страница 74

«не шукай, не знайдеш, вона в мене!»

— Та хто ж тут?!! — підвівся з землі, усе ще намагаючись щось розгледіти.

«.. .я забираю її собі, не вмієте ви, нікчемні людські істоти, розпоряджатися силами природи… не дано вам цього…»

Денис раптом заклякнув і стояв уже мовчки, бо, здається, до свідомості почало доходити, з ким ведеться цей нерівний діалог… Так, звісно ж, знав, що статуетка не надто дружелюбної богині причетна до всіх тих божевільних, трагічних історій, але що за нею стоїть сама ВОНА, котра нібито міфічна і нереальна, — цього помислити не міг! Хоч, антиквар, здається, щось таке неначе плів. Але йому тоді саме стало зле, тож не надто дослухався тієї балачки.

«Невже мені справді кінець?!.» — прострелила мозок шалена думка.

«ти мені не потрібен, — озвався на його помисли голос. — а от чи виберешся звідсіля — то вже інша справа, не моя. бувай, шукачу пригод!»

Денис почув розкотистий сміх, що заполонив, здавалось, усю галявину, весь ліс, увесь його переплавлений, розбурханий мозок. І сміх той був останнім, що почув, бо раптом запала німа тиша. Така німа, що в голові важко загупало.

Йти. Йти звідсіля! І то хутчіш.

Похапцем затнув подертого плаща і почвалав: попереду начебто блимнули якісь червонуваті вогники…

Розділ II

Ніла опритомніла в ліжку. Знадобилась неповна хвилина, аби збагнути, де вона є. Бабусина улюблена лляна скатертина, якою був застелений стіл коло вікна, і знайомий запах її оселі переконливо засвідчили: вона повернулась у реальність. Мандрівка добігла кінця…

Якийсь час роздивлялась вив’язані по краях скатертини соняшники, аж раптом схаменулась.

Що тепер за пора? Це ранок? Чи вечір? Кімнату оповивали легкі сутінки. Але… як вона опинилася в ліжку? Мала ж бути на узбережжі! Як вийшла з трансу? Питань у голові роїлось безліч, однак відповіді поки не віднаходила жодної. Знетямлено роззиралась і напружено копирсалась у пам’яті, але пригадати свій шлях від моря до цього ліжка так і не вдалось.

Хотіла підвестися, проте ледь змогла поворухнутись — тілом, здавалось, щойно проїхався важезний каток.

— Бабусю!

У коридорі почулись швидкі кроки, й за мить до кімнати ввійшла стривожена бабуся.

— Нілочко! Слава Богу, ти отямилась! — підбігла до ліжка й ухопила її в обійми. — Як же ти мене налякала, дитинко!

— Що трапилось?! Як я тут опинилась?!

— Хотіла би я знати, що трапилось! Ти що, нічого не пам’ятаєш?

Ніла заперечно хитнула головою і нетерпляче подивилась на стареньку.

— Ти ледь не втонула! Якийсь чоловік прогулювався на пляжі з собакою й випадково помітив тебе…

— Не може бути!

— …ти лежала на поверхні моря, наче нежива. Він витягнув тебе з води. Казав, ще трохи, і було би пізно… Бідна моя дівчинка… Як же так сталося?..

— Сама не знаю… — Ніла заплющила очі й намагалась пригадати своє «повернення», але пам’ять уперто не пускала її далі білого простору із темним колом круговерті. — Скільки я пролежала без свідомості?

— Два дні! Слава Богу, температура спала. Я вже схвилювалася, хоча лікар сказав, що ти в порядку, просто виснажена і маєш набратися сил.