Читать «Її сукня» онлайн - страница 73

— Ти чуєш мене, мужик? Куди тебе далі везти? — вже тихше перепитав таксист, бо той недобрий блиск в очах його добряче налякав; хтозна, що у хворого на думці і що він там тримає під плащем…

— В Олександрію мене вези, до лісу, — кинув механічним голосом.

— До лісу? На чорта тобі посеред ночі в ліс, мужик, ти шо?

— Не твоє собаче діло! Вези бігом! У мене й так мало часу… — злісно гримнув.

— Ну, як скажеш, діло твоє…

Таксист захряснув дверцята й пішов до свого водійського місця, бурмочучи під носа якусь звичну лайку. Вже добряче жалів, що погодився везти цього чоловіка. От завезе його зараз в ліс, і що? Думай тоді про це ночами. Воно йому треба? Може, правильніше було б завезти його в дурку?.. Але той недобрий блиск у його очах…

Ні. Не буде він гратися з цим. Завезе, куди той хоче, і хай собі, як знає. Його діло маленьке.

З острахом зиркнув у дзеркало — чоловік глипнув на нього лютим поглядом і знову звісив голову.

Авто плавно виїхало на шосе і набрало швидкості.

Він вивалився з таксі й, не озираючись, почвалав у пітьму. Мов крізь туман, почув, як гримнули дверцята авто, і вже за мить червоне світло задніх фар прощально блимнуло йому в спину й миттєво розтануло в темряві.

Йшов углиб лісу, гілляки били йому по обличчю, роздряпуючи і без того зранену шкіру. Не захищався від них, бо не міг. Та й боляче не було — нічого ж не відчував.

Йшов машинально, наче робот, бо той стан, котрий спершу зрідка його пронизував, тепер уже був звичним. Як вдавалося триматись на ногах, навіть не замислювався — замислюватись теж уже не міг. Ним керувала якась сила, вочевидь, могутня, бо тримати його дуже тіло було нелегко.

Невідь-скільки часу йшов тим лісом, зрештою доплентався до невеличкої галявини. Лиш тільки ступив на неї, в голові нарешті прояснилось.

Чорт, де це він?!! Ото вже забрів! Денис здивовано роззирнувся, однак у темряві нічого не побачив. У руці була затиснена статуетка. Розтиснув занімілі пальці й переклав її у ліву руку. Нарешті відчув, як усе тіло нило від болю, обличчя нестерпно пекло, а правої руки практично не відчував.

Що з ним таке трапилось? Чому це трапилось? Як він тут опинився? Та ж додому ніби йшов?! Як його сюди занесло?!! Цього не пам’ятав… А він же просто хотів знищити цю кляту річ, через яку, впевнений, це і сталося з ним…

Ненависть захлеснула все його єство.

— Тобі кінець, ти, клята штуковино! — надривно прошипів.

Тієї ж миті чорне небо розколола вертикальна блискавка, засліпивши очі. Від несподіванки перечепився за якусь гілляку і гримнувся на землю. Статуетка вислизнула з руки й покотилась у траву.

«ти впевнений, що кінець не тобі?» — долинув з гущавини лісу владний жіночий голос.

— Хто… хто тут?..

«ти хіба не знаєш?»

— Хто тут?.. — безпорадно вдивлявся у пітьму.

«тут, узагалі-то, багато хто бродить до сих пір… ну й місцину ти вибрав, людино, криваву…»

Денис повзав, шукаючи в траві статуетку, поки-що слабо розуміючи, що за фіґня тут, в біса, відбувається.