Читать «Блакитне мереживо долі» онлайн - страница 76

Цього літа Аманда та її чоловік перестали ладнати. Точніше, перестала Аманда, оскільки Г’ю поводився так само люб’язно, ні про що не здогадуючись. На всі його питання Аманда відповідала різко, і на пропозицію прогулятись узбережжям відрізала: «Ні, дякую!», а коли він пішов, сумно опустила очі. За всім цим спостерігала Еббі.

— Бідолашний Г’ю! Думаю, ти маєш піти разом із ним, — сказала вона.

Еббі завжди переймалася стосунками своїх дочок. Але оскільки Аманда нічого не відповіла, Еббі продовжила читати. У кімнаті під телевізором вони знайшли купу журналів, залишених попередніми жителями.

Ці журнали спершу потрапили до рук онучок, потім дітей і лише після цього — до Еббі. Вона гортала сторінки і дивувалась ажіотажу навколо того, вагітна чи ні якась там знаменитість. «Я ж навіть не знаю, про кого йдеться! Ніколи про неї не чула», — казала вона дочкам. У своєму рожевому купальнику, з пухкими плечима, що виблискували від лосьйону для засмаги, та з піском на ногах, вона була схожа на кексик. За весь час ні вона, ні Ред жодного разу не занурилися у воду. Більше того, Ред так і сидів, узутий у чоботи та в шкарпетках. Здавалося, таким чином вони офіційно визнали себе старими.

— Пам’ятаю, коли я вперше зустріла його, то подумала, що він придурок, — розповідала Аманда Денні. Мабуть, вона говорила про свого чоловіка. — Я тоді жила у квартирі на вулиці Чейз, сміттєпровід був у кінці коридору. Мені часто доводилося бачити, як пакети зі сміттям не викидали, а просто ставили поруч. Із них стирчали банки з-під пива і соусу чилі і ще деякі речі, які слід було б кидати у спеціальні баки для переробки. Тому одного разу я написала записку: «Той, хто залишив ці банки — свиня!».

— О, Амандо, це дуже правильно, — втрутилась Еббі, однак дочка пропустила це повз вуха.

— Я не знаю, як він зрозумів, що це написала я, — говорила вона далі, — але якось здогадався. Постукав у мої двері, тримаючи у руках цю записку. «Це ви написали?» — запитав він, а я відповіла, що так, це я. Тоді він увімкнув усю свою чарівність і сказав, що йому дуже соромно за свій вчинок, що таке більше не повториться, виправдовувався, що не знав правил утилізації, а ще — що не викинув сміття, бо пакет не помістився у прохід. Одним словом, бла-бла-бла. Однак маю визнати, тоді він мене і підкорив. Знаєш, я мала відразу бути пильною! Із самого початку було зрозуміло: він із тих чоловіків, які вважають, що вони одні такі у світі.

— То зараз він правильно викидає сміття? — запитав Денні.

— Ти не розумієш, про що я, — обурилась Аманда. — Я кажу про натуру людини, розумієш, саму її суть. Усе у житті має бути так, як вигідно йому. Уяви собі, він домовився продати ресторан майже задурно першому ліпшому, а все тому, що йому це набридло, і він хоче якомога швидше його позбутися, аби взятися за щось нове. Ну як так можна?

— А я думав, ти його підтримуєш щодо змін, — відповів Денні, — ти ж наче казала, що він у тебе геній?

— Так, я намагаюся його підтримувати. До того ж, я не маю нічого проти його нових ідей, мені більше не подобається, як він позбувається старих. Хоч би спитав, що я думаю з цього приводу — ні! Він одразу хапається за першу пропозицію, бо він так хоче, бо йому кортить…