Читать «Блакитне мереживо долі» онлайн - страница 74

— Він розповів би їй, що існує їдальня для безпритульних, яка буде неймовірно рада забрати залишки з її холодильника, а він сам приїде до її будинку і викине все сміття.

Усі засміялися, навіть Нора.

— Ну все, все, годі! — сказав Ред, але сам продовжував сміятися.

— А чого всі сміються? — поцікавився Том.

Однак ніхто йому не відповів. Вони лише всміхнулися і захитали головами. Для дитини вони були дорослими, які жили у власному, незрозумілому світі.

Для того, щоб дістатися будиночку біля моря, Вітшенкам знадобилося п’ять машин. Взагалі, вони доїхали б і на меншій кількості авто, однак Ред наполягав на тому, що він поїде своїм пікапом.

Як ще вони зможуть привезти стільки необхідних речей, питав він, — плоти, дошки для серфінгу та іграшки, паперові летючі змії та великі тенти з металевим каркасом (коли ще не було комп’ютерів, до цього списку він також вносив Британську енциклопедію).

Тому Ред і Еббі їхали три години у пікапі, Денні разом із Сьюзан їхали машиною Аманди, повністю завантаженою харчами, Стім і Нора з дітьми їхали своїм авто, а Дженні із чоловіком та двома дітьми виїхали зі свого будинку раніше, без матері Г’ю, яка завжди у цей час відвідувала дочку у Каліфорнії.

Аманда із Г’ю та Елізою виїхали на день пізніше (у суботу зранку, а не у п’ятницю ввечері, бо Аманда не могла відпроситися з роботи). До того ж, вони зупинилися в іншому котеджі, оскільки Г’ю, за його ж словами, не міг жити в гармидері. Собак із собою не брали, усі вони залишилися у притулках.

Будинок, який щоліта винаймали Вітшенки, стояв на відносно безлюдній частині берегу Делавера і мав далеко не розкішний вигляд. Його стіни були оббиті вагонкою і пофарбовані у депресивний зелений колір, що нагадував гороховий суп. У дерев’яних дошках на підлозі було стільки скалок, що ніхто не наважувався ходити босоніж. Кухня була побудована ще у далеких 40-х роках. Однак для родини цього всього було більш ніж достатньо, їм такий будинок був ближчим за духом, ніж великі маєтки з венеціанськими вікнами далі на березі. А Реду випадала чудова нагода щось відремонтувати, адже він ніколи не міг спокійно відпочивати. Ще до того як Нора й Еббі встигли розібрати пакунки з їжею, він склав список того, що необхідно негайно полагодити.

— Подивіться на ці дверцята! Та вони ж на ниточках висять! — і Ред разом із Г’ю Дженні швидко попрямував до машини по свої інструменти.

— Дивіться, сусіди приїхали, — озвалася Дженні.

Сусідній будинок був таким же непритензійним, як і їхній, і люди, про яких сказала Дженні, винаймали цей котедж протягом того часу, що і Вітшенки. Дивним було те, що вони ніколи не спілкувалися між собою і навіть не були знайомі. Лише всміхались одне одному, якщо випадково зустрічалися на пляжі, але ніколи не віталися. Колись Еббі хотіла з ними потоваришувати і вирішила запросити їх «випити», однак Ред і діти виступили проти. Чоловік наполягав на тому, що все має залишитися, як є, щоб потім не виникло якихось неприємних ситуацій. Навіть Аманда і Дженні у дитинстві завжди соромилися знайомитися із сусідськими дівчатами, бо вони були трохи старшими і приїжджали відпочивати з власними друзями.