Читать «Блакитне мереживо долі» онлайн - страница 61

На якусь мить усі замовкли і зосередилися на їжі.

Після обіду Атта пішла від них, забравши з собою залишки пирога, який подали на десерт. (Вона майже не їла салату з тунцем, «хай Бог милує!» — сказала вона про нього, проте, очевидно, обожнювала солодке).

Еліза гралася разом з іншими дітьми на задньому дворі, а дорослі пішли на подвір’я.

Навіть Нору силоміць витягнули відпочити хоча б на хвилинку. Ред тихенько задрімав у гамаку.

— Чому руки батька у плямах? — тихо спитав Денні своїх сестер, сідаючи на гойдалку.

Але Еббі відповіла першою, вона, як завжди, відрізнялася чутливим слухом. Перервавши розмову з місіс Енджел, вона сказала:

— Він приймає антикоагулянти (препарати для перешкоджання зсіданню крові). Тому у нього з’являються синці.

— А давно він став дрімати вдень?

— Це лікар йому порекомендував. Він має спати вдень навіть на вихідних, але не хоче.

Денні помовчав, повільно гойдаючи ногами та спостерігаючи за сірими білками, які сиділи на дереві.

— Дивно, що ніхто з вас не сказав мені про його серцевий напад, — заговорив він. — Я дізнався про це лише вчора. А якби я не зателефонував Дженні, то й досі нічого не знав би, так?

— Але ж ти все одно ніяк не зміг би цьому зарадити, — сказала Аманда.

— Красно дякую, Амандо.

Еббі пригнічено глянула на них.

— Яке чудове літо, правда? — сказала місіс Енджел веселим голосом.

Насправді літо виявилося занадто спекотним, а місто було зруйноване від сильних штормів, тому всі зрозуміли, що жінка просто намагається змінити тему.

Еббі погладила її по руці.

— Ох, Луїс, ти завжди намагаєшся знайти позитив у всьому, — сказала вона.

— А мені подобається спека, тобі ні?

— І мені, — відповіла Еббі, — але я думаю про людей, які живуть у бідних районах і не мають можливості боротися зі спекою.

Вітшенки рятувалися від спеки завдяки вентилятору на стелі, вправно оснащеній вентиляції на горищі та високим стелям у будинку. Ред почав замислюватися над встановленням кондиціонера, однак постійно бурчав, що це погано для «кісток» дому.

Навіть на веранді були три вентилятори на стелі — красиві, антикварні, з лакованими дерев’яними лопатями, що пасували до лакованої стелі, підлоги, гойдалки та сходів. (Кожен елемент декору обирав сам Джуніор, і це було його рішення — встановити мереживні фрамуги над усіма дверима на першому поверсі, щоб проходило повітря). А ще, звісно, тюльпанові дерева: вони давали гарний затінок, хоча Еббі часто нарікала, що того затінку було забагато. Під деревами нічого не росло, а газон нагадував прим’яту траву, крізь яку вперто продирався бур’ян. Усе, що росло на північній стороні, — це хоста з малесенькими квіточками та величезним листям.

— Як там діти Нельсонів? — запитала Дженні, уважно подивившись через дорогу, де жила знайома родина.

— Чесно кажучи, не знаю, — відповіла Еббі. ― Буває, що зустрінеш когось, спитаєш про дітей, і по виразу обличчя розумієш, що краще б не питав. Вони відповідають: «Наш син щойно закінчив навчання в Елі, але зараз, гм… », а потім бачиш його за стійкою, де він працює барменом, або заварює десь каву, та найчастіше такі діти повертаються жити до батьків.