Читать «Блакитне мереживо долі» онлайн - страница 59

Нора ходила туди-сюди з кухні до кімнати, вгамовувала дітей, витирала розлиту воду, а місіс Енджел намагалася поговорити з Аттою. Вона розпитувала про її роботу, національні страви та систему охорони здоров’я у неї на батьківщині, а гостя намагалася якнайшвидше «відбити» ці питання, неначе м’яч.

— Ви плануєте отримувати громадянство Америки, Атто? — запитала місіс Енджела.

— Ні, і це моя остаточна відповідь! — заявила та.

— О!

— Атта вважає американців непривітними, — повідомила Еббі.

— Такого я ще ніколи не чула! — відповіла місіс Енджел.

— Вони вдають, що привітні, — знову почала Атта. — Мої колеги постійно запитують, як у мене справи, і кажуть, що раді бачити. Але жоден із них не запросив мене до себе у гості.

— Це жахливо.

— Вони, як ви тут кажете, лицемірні, — сказала Атта.

Дженні нахилилася до Денні і запитала: «Пам’ятаєш Отрі?».

— Угу, — відповів він.

— Я чомусь зараз згадала про неї, навіть не знаю, чому.

Аманда хихикнула, а Стім важко зітхнув. Вони розуміли, чому. Отрі зі своїм скрипучим голосом і різким сміхом була однією з найбільш набридливих знайомих матері.

Денні глянув на Дженні, а потім повернувся до Атти і сказав:

— Мені здається, ви помиляєтеся.

— У чому? «Лицемірні» — неправильне слово?

— У цій ситуації — так. Краще сказати, що вони чемні. Вони намагаються бути чемними з вами. Ви їм не подобаєтеся, тому вони вас і не запрошують. Але вони з усіх сил намагаються поводитися з вами ввічливо, тому і питають, як ваші справи і кажуть, що раді вас бачити.

— Денні! — втрутилась Еббі.

— Що?

— А ще, — спокійно продовжувала Атта, — вони бажають мені гарних вихідних. Як у мене можуть бути гарні вихідні? Це ж залежить від них.

— Точно! — сказав Денні і посміхнувся Еббі, яка, зітхнувши, сіла на стілець.

— Дивіться! — крикнув Г’ю Аманди, встромивши виделку у шматок яловичини. — Бачите, Реде?

— Що?

— На цьому шматочку вирізане ваше ім’я, подивіться, який він тоненький.

— Ага, дякую, Г’ю, дуже дякую, — сказав Ред.

Г’ю Аманди запам’ятався родині тим, що якось запитав, чому це у них під кущами азалії лежить згорнутий диплом. Він говорив про білу пластикову трубу, що вела з водовідливного насоса. Родина не могла йому цього забути. («Ти більше не знаходив ніяких дипломів у кущах, Г’ю?»). Вони любили його як члена сім’ї, але дивувалися, яким непрактичним і відірваним від життя він був. Він навіть не міг замінити настінний вимикач! Г’ю скоріше був чепурним вродливим чоловіком, який звик до того, що ним захоплюються. Він постійно змінював свої заняття, кидав щойно почате через свою нелюбов до постійності. На той момент він тримав маленький ресторанчик під назвою «День подяки», де подавали традиційні для цього свята страви. Г’ю Дженні, навпаки, був майстром на всі руки, він працював в університеті, у якому навчалася Дженні. Тоді як іншим дівчатам подобалися студенти старших курсів, Дженні закохалася з першого погляду у цього простого чоловіка, з борідкою та інструментами, прикріпленими до штанини на стегні. З ним їй було комфортно, як удома! Вони одружилися, коли вона була на останньому курсі, чим викликали певний дискомфорт у працівників університету. Під час вечері Г’ю Дженні намагався розговорити Елізу, яка сиділа мовчки.