Читать «Блакитне мереживо долі» онлайн - страница 46

— От бачите, — звернулась Еббі до всіх, — він ніколи нічого не чує, а коли я в іншій кімнаті то — будь ласка.

— То що неправда, Еббі?

— О… Ну ти сам знаєш… Усе як завжди. Сказав, що не розуміє, чому ми попросили Стіма, якщо він… не Вітшенк.

Усі на хвилину замовкли, а Нора швидко взяла тарілки і вийшла на кухню.

Насправді це була правда. Стім — не Вітшенк. У буквальному сенсі.

Люди почали забувати, що Стім був сином облицювальника Лонсама О’Брайана.

Насправді його звали Лоуренс О’Брайан, як і більшість працівників, він був замкненим у собі, працював завжди сам, і через це його називали Лонсам. Ред вважав його професіоналом своєї справи, але надто повільним.

Той факт, що у Лонсама є син, здавався абсурдним. Люди вважали чоловіка — високого худого блондина — самітником: без дітей, дружини і друзів. Зрештою, вони були праві щодо друзів і дружини, але, як не складно у це повірити, він мав маленького сина Дуґласа. Кілька разів, коли до них не могла прийти нянька, він брав Дуґласа на роботу. Це, звісно, супе­речило правилам, але оскільки обидва були не у робочій зоні, Ред не забороняв.

Лонсам заходив і відразу йшов до своєї зони роботи: кухні або ванної кімнати, а Дуґлас біг за ним своїми маленькими кроками. Батько ніколи не озирався, щоб почекати сина, а хлопчик мовчки біг позаду, не сподіваючись, що на нього чекатимуть. Вони зачинялися у кімнаті, де йшла робота, і від них не було чутно жодного звуку цілий ранок. Під час обіду вони виходили, Дуґлас знову біг за батьком, їли бутерброди разом з іншими працівниками, але осторонь. Дуґлас був надто малим, щоб пити з дорослої чашки, тому пив із дитячої. Це було худе, бліде хлопча з білявим волоссям, коротко підстрижене і блакитнооке. Увесь одяг був на нього великим, здавалося, що не дитина його носить, а одяг носить дитину. Штани кілька разів оперізувалися на животі, а червона куртка стирчала на плечах у різні боки, маленькі ручки були завжди білими — наслідок роботи з батьком.

Інші чоловіки намагалися заговорити з малим: «Привіт, хлопчино» або під час розповіді: «А ти як вважаєш?», але той не відповідав на жодне їхнє питання, мовчки тулився до батька і дивився на робітників великими очима. Лонсам навіть не намагався врятувати ситуацію, як зробив би будь-який батько — відповідав би за сина або обійняв би його, захищаючи. Ні, він просто сидів і далі мовчки жував свій бутерброд.

— А де його мама? — часто питали нові робітники. — Захворіла?

— Подорожує, — відповідав Лонсам.

Тоді новенькі питально дивилися на інших робітників, а ті відводили погляд, мовляв, «потім пояснимо». Пізніше обов’язково хтось розповідав (усі робочі запеклі пліткарі):

— Щодо того хлопчини. Мати втекла, коли він був ще немовлям і залишила його на батька, уявляєш? — говорили вони. — Тому Лонсам завжди відповідає, що вона подорожує і поводиться так, ніби вона колись повернеться.

Еббі знала історію про маленького Дуґласа, вона щовечора змушувала Реда розповідати їй, що у нього на роботі, у ній говорив соціальний працівник. А коли вона почула, що Лонсам вірить у повернення матері, впевнено відповіла: «Так і буде». Вона знала таких матерів.