Читать «Блакитне мереживо долі» онлайн - страница 45

— Ви про собаку? — спитав Ред.

— Собаку?

— Бо я не розумію, як дві собаки зможуть жити на одній території, — сказав Ред.

— Чого ти, Реде? — відповіла Еббі, — Кларенс такий добрий собака.

— Що ти кажеш?!

— Кларенс зараз на моєму ліжку, — повідомив Піт. — а Гейді — на ліжку Сема.

Ред почув ці слова і почав бурчати.

— Мій батько був проти собак у домі, вони псують підлогу. Хлопці, нехай вони живуть на задньому подвір’ї. Хоча я взагалі не розумію, навіщо ті собаки потрібні.

Дорослі чули такі розмови уже не вперше, тому навіть не намагалися сперечатися, але Піт продовжував:

— Діду, але Гейді виконує важливу місію —робить нас щасливими.

— Краще нехай пасе овець, — відповів Ред.

— Діду, то ми й овець заведемо?

— Курка була смачною. Дякую, Норо, — подякувала Еббі.

— На здоров’я.

— Реде, скажи, що все було дуже смачно.

— Ой, я з’їв два шматки і зараз візьму собі третій.

— Тобі не можна так багато! У тебе високий холестерин.

На кухні задзижчав телефон.

— Хто це може бути? — промовила Еббі.

— Підніми слухавку — і дізнаєшся, — зауважив Ред.

— Що ж, я не буду відповідати. Вихована людина знає, що зараз час вечері, — почала Еббі, однак уже вставала з-за столу. Їй і досі здавалося, що хтось потребує її допомоги. Вона пройшла до кухні, потурбувавши при цьому хлопців.

— Слухаю, — відповіла вона. — Привіт, Денні!

Стім і Ред глянули у бік кухні. Нора поклала на тарілку Сему велику порцію шпинату, хоча він усіляко пручався.

— Ніхто не думав… Що? Що ти… Ніхто й не казав, — говорила по телефону Еббі.

— Мамо, що у нас на десерт? — спитав маленький Томмі.

— Тсс… Бабуся розмовляє по телефону, — перебив сина Стім.

— Пиріг із чорницею, любий, — відповіла Нора.

— Смакота!

— Звісно, ми раді, — продовжувала Еббі. ― Це неправда, Денні. Що? Ти ще тут?

Потім усі почули, як Еббі поклала слухавку і повернулася до столу.

— Телефонував Денні, — повідомила вона. — Він приїде сьогодні до нас о пів на першу ночі, але він сказав, що його не потрібно зустрічати, і попросив залишити двері відчиненими, він приїде на таксі.

— Гм, звісно, я по нього не поїду, — сказав Ред.

— А може, тобі варто його зустріти, Реде? — запитала Еббі.

— Чого це?

— Я поїду, — сказав Стім.

— Любий, ти відпочивай, краще нехай батько поїде.

На мить усі замовкли, дивлячись у різні сторони.

— Що у нього сталося? — запитав у Еббі Ред.

— Що сталося? Що ж, Денні запитав, чому ми не попросили його переїхати до нас.

Здивувалася навіть Нора.

— Попросити Денні?! — запитав Ред. — Наче він би погодився.

— Сказав, що погодився б і повідомив, що зараз приїде, — відповіла Еббі.

Увесь цей час вона стояла у проході і лише зараз повернулася на своє місце.

Здавалося, цей перехід із кімнати у кімнату і напружена розмова зовсім її виснажили.

— Він дізнався від Дженні, що ви переїжджаєте до нас, — розповідала вона Стіму. — Сказав, що потрібно було порадитися з ним. Денні зауважив, що у будинку занадто мало кімнат для вас, тому переїхати мав би він.

Нора почала мовчки збирати тарілки.

— А що неправда, Еббі? ― спитав Ред.

— Що?

— Коли ти з ним говорила, то сказала: «Це неправда, Денні».