Читать «Блакитне мереживо долі» онлайн - страница 39

— Мамо, припини, — просили дівчата.

Діти намагались уникати розмов зі знайомими матері, що потребували соціальної допомоги — старалися якомога рідше перетинатися за вечерею із сиротами, або ветеранами війни (які мали проблеми із поверненням до нормального життя), або черницями, які покинули свої ордени, а інколи навіть студентами-китайцями, які дуже скучили за своєю батьківщиною (і які ненавиділи День Подяки). Діти нишком приносили додому білий хліб і робили собі шкідливі хот-доги. Вони кривилися, коли дізнавалися, що їхня мати буде відповідальна за шкільний пікнік. Однак більше за все вони ненавиділи її співчуття до кожної людини. «Бідолашний!», — часто казала вона, або «Ти маєш такий втомлений вигляд!», або «Ти, мабуть, почуваєшся так самотньо!». Більшість людей проявляють свою любов, роблячи компліменти; Еббі чомусь завжди використовувала жалість. Це була неприємна риса ― так вважали її діти.

Проте коли Еббі повернулася на роботу, після того, як їхня з Редом найменша дитина пішла до школи, Дженні часто говорила Аманді, що не відчуває полегшення.

— Я думала, що почуватимуся краще, — казала Дженні. — Однак інколи я ловлю себе на думці: «А де мама? Чому вона не дивиться за мною?».

— Гм, проте коли ти перестаєш відчувати зубний біль, — відповідала Аманда, — Це не означає, що ти хочеш, щоб він повернувся!

У травні у Реда стався інфаркт.

Без серйозних наслідків. На роботі він відчув певні симптоми, тому де’Онтей наполіг на тому, щоб його відвезли до пункту швидкої допомоги. Хай там як, але це був шок для усієї родини. Йому було лише 74 роки! Він завжди був напрочуд здоровою людиною: лазив по драбині, підіймав дуже важкі речі, не набрав жодного кілограма після одруження. Тим не менше, Еббі наполягла на тому, щоб він пішов на пенсію, й обоє доньок підтримали матір. А якщо він знепритомніє прямо на даху? Стім же пропонував ходити на роботу, однак більше не вилазити на дахи і не підіймати важкі речі. Денні не було при цій розмові, однак він, очевидно, погодився б зі Стімом.

Що ж, Ред переміг, і вже після виписки з лікарні він був на роботі і мав добрий вигляд. Однак зізнавався, що відчував легку слабкість, а під кінець дня — неабияку втому. Можливо, усе це було лише у його голові; хоча діти почали помічати, як він інколи міряє собі пульс або кладе руку на груди і прислухається.

— Із тобою все добре? — питала відразу Еббі.

— Звісно, зі мною все добре, — дратівливо відповідав Ред, хоча раніше ніколи не розмовляв із дружиною у такому тоні.

На той час він уже носив слухові апарати, але постійно повторював, що від них немає користі, тому часто залишав їх на тумбі (вони лежали, наче два маленьких рожевих курячих серця). Через це його розмови з клієнтами проходили не так гладко, як раніше. Тож більшість його роботи перейшла до Стіма, і було дуже помітно, що Реду було непросто визнавати свою поразку.