Читать «Блакитне мереживо долі» онлайн - страница 41

Еббі зітхнула.

— Повернімося до нашої розмови, — жваво заговорила Аманда. — Мамо, тату, ми вважаємо, що вам треба звідси переїхати.

— Переїхати? — вигукнули обоє батьків.

— Розумієте, після татового інфаркту і маминого страху водити машину… Ми задумалися про будинок для літніх людей. Можливо, це вихід?

— Що? Будинок для літніх людей? — почав голосити Ред. — Але ж це для зовсім старих. Туди селять набридливих старих жінок, у яких померли чоловіки. І ви думаєте, що ми з мамою будемо щасливі у такому місці? Ви думаєте, там нас раді будуть бачити?

— Звичайно будуть раді, тату. Ти відремонтуєш усі їхні малі будиночки.

— Ще чого. До того ж, ми з мамою набагато самостійніші, ніж вони. Ми з тих людей, які все роблять самі.

Дітям не здавалося, що це аж так чудово.

— Добре, — сказала Дженні, — а якщо купити вам невелику квартиру? Або апартаменти з садочком десь на околиці Балтимора?

— Ці коробки зроблені з картону, — відповів Ред.

— Не всі, тату. Деякі побудовані дуже добре.

— А що буде тоді з цим будинком, якщо ми переїдемо?

— Ми його продамо.

— Кому? Ніхто не купував нічого у цьому місті із часів кризи. Дім буде багато років продаватися, і ви думаєте, що я поїду зі свого дому і залишу його тут напризволяще?

— Тату, але ж…

— Будинкам потрібні люди. Ви всі маєте це знати. Звичайно, будинок зношується — витирається підлога і забиваються труби, але це ніщо у порівнянні з порожнім будинком. Тоді неначе зупиняється його серце. Спочатку він починає просідати, з’являються зсуви, будинок хилиться до землі. Я вам так скажу: можна глянути на будинок і з точністю сказати, чи живе у ньому хтось, чи ні. І навіть не розраховуйте на те, що я наважуся так вчинити з ним.

— Тату, але з часом його точно хтось купить, — знову заговорила Дженні, — а поки я буду заходити сюди щодня, відчинятиму вікна, перевірятиму всі щілини. Добре?

— Ні, не добре. Будинок відчує зміни.

Тоді у розмову втрутилась Еббі.

— Може, хтось із вас придбає цей будинок? Скажімо, купить його у нас за долар чи як там робиться?

У кімнаті знову запанувала тиша. Усі вони щасливо жили у своїх будинках, й Еббі про це знала.

— Він нам так добре відслужив, — знову почала Еббі. — Пам’ятаєте наші щасливі моменти, що ми пережили тут разом? Пригадую, як я прийшла сюди ще дівчиною. Коли ми з вашим батьком зустрічалися, ми проводили багато часу на цьому подвір’ї. Пам’ятаєш, Реде?

Але той у відповідь лише махнув рукою.

— А ще пам’ятаю, як занесла у будинок Дженні. Їй було три дні і вона була замотана у ковдру, яку зв’язала для Аманди бабуся Далтон. Я переступила поріг і сказала їй: «Тепер це твій дім, Дженні, ти будеш тут жити і будеш тут дуже щасливою!».

В очах Еббі забриніли сльози, а діти поопускали голови.

— Що ж, — сказала Еббі, трохи заспокоївшись. — Що тут говорити, це звичайні речі. Але нехай Кларенс доживе тут свої останні роки.

— Хто? — здивовано перепитав Ред.

— Бренда, вона має на увазі Бренду, — відповіла Аманда.

— Це так жорстоко, вивозити Кларенс в останні дні життя, — сказала Еббі.