Читать «Блакитне мереживо долі» онлайн - страница 37

— Щось не так?

― Чому ти вирішила, що щось не так? — казала Еббі.

У лютому вона викинула свою «скриньку ідей» — коробку з-під взуття, яку зберігала багато років, — із порваними на шматки аркушами паперу, записи на яких мали стати віршами. Вона винесла коробку на смітник ввечері, надворі був сильний вітер і на ранок шматки паперу заполони всю вулицю. Сусіди знімали з кущів і килимків під дверима клаптики паперу з написами «місяць, неначе жовток» або «серце, як повітряна кулька з водою».

Жодних питань, звідки ці записи, не виникало, усі знали про вірші Еббі, не кажучи вже про її любов до порівнянь. Частіше за все люди, які знаходили подібні записи, тактично викидали їх у смітник, але сусідка Мардж Елліс принесла кілька таких Вітшенкам. Ред здивовано взяв клаптики паперу.

— Еббі? — звернувся він до дружини. — Ти навмисне все це викинула?

— Так, я більше ніколи не буду писати, — повідомила вона.

— Але ж мені так подобаються твої вірші, люба!

— Невже? — мовила Еббі без інтересу. — Що ж, дуже мило з твого боку.

Насправді Редові більше подобалася сама ідея — його дружина пише вірші, сидячи перед своїм красиво оздобленим антикварним столом, надсилаючи їх до маленьких журналів, що потім тактовно повертають їх назад.

Хай там як, але Реду не подобався нещасливий вираз обличчя дружини.

У квітні її діти помітили, що вона почала називати собаку Кларенс, хоча Кларенс давно померла, а Бренда була зовсім іншого кольору: золотий ретривер замість чорного лабрадора. Це була не просто плутанина з іменами, як вона плутала Стіма і Менді під час розмови з Дженні. Ні, вона свідомо називала саме це ім’я, ніби намагалася повернути назад собаку зі своїх молодших років. Бідна Бренда нічого не розуміла, лише нервово сіпалася, повертаючись на місце, а Еббі роздратовано фиркала.

Це була не хвороба Альцгеймера (справді ж?). Еббі, очевидно, була нормальною. У неї не було таких характерних симптомів, про які можна було б розповісти лікарю, зокрема судоми чи втрата свідомості. Та і взагалі, не слід було й сподіватися, що вдасться переконати Еббі звернутися до лікаря. У 60 років вона відмовилася від свого терапевта, стверджуючи, що занадто стара для будь-яких «радикальних заходів», та й сам лікар, мабуть, уже вийшов на пенсію. Але навіть якби лікар і був, що він міг би запитати?

— Вона часто забуває про щось? — запитав би він.

— Як і завжди, — відповіли б діти.

— Чи поводиться вона нелогічно?

— Не більше, ніж завжди, — знову відповіли б вони.

У цьому і була проблема: «звичайна Еббі» часто була трохи божевільною. Тому хто міг сказати, де межа між звичною поведінкою Еббі і дивною?

Ще дівчам Еббі була не такою, як усі. Узимку вона носила чорні гольфи під горло, а влітку — селянські блузи. Її волосся рівно спадало на плечі, тоді як інші дівчата щовечора крутили бігуді. У ній проявлялася не лише поетичність, а ще й артистизм, вона танцювала модерн і була заядлою активісткою. На неї могли покластися в організації збору консервів для бідних та у прикрашанні ялинки рукавичками. Вона навчалася у приватній школі, як і Меррік, у якій були лише дівчата. І хоча Еббі була на стипендії, у школі серед учениць вона була лідером. У коледжі вона заплітала волосся у коси і пікетувала за громадянські права. Закінчила коледж вона мало не кращою у групі і пішла працювати соціальним працівником. Це стало сюрпризом для однокурсників, які і не здогадувалися про існування у Балтиморі соціальної служби. Навіть після одруження з Редом (якого вона знала так давно, що вже не могла пригадати, коли вони зустрілися) вона не перетворилася на звичайну домогосподарку, ні! Вона наполягала на природних пологах, грудному вигодовуванні (навіть у громадських місцях), годувала родину пшеницею і власноруч зробленим йогуртом, пікетувала проти В’єтнамської війни із немовлям на руках, відправляла всіх своїх дітей до державної школи. Її дім був забитий виробами ручної роботи — макраме з насіння та різнобарвні шалі з вовни. Вона запрошувала людей із вулиці додому, а деякі з них залишалися у них на кілька тижнів, тому було неможливо передбачити, хто з’явиться за столом після обіду.