Читать «Блакитне мереживо долі» онлайн - страница 139

Так, дрібні чорно-білі кахлі у ванній кімнаті клали брати-італійці, які навіть не говорили англійською. Сходами разом із балясинами і перилами та розсувними дверима, які відкривалися майже безшумно, займався Джуніор.

У житті він був квапливим і нерозважливим. Він проїжджав знаки «Стоп», не торкаючись педалі гальма навіть пальцем, умить поглинав їжу і жадібно пив напої, а ще — просив дитину, яка заїкається, говорити швидше. Але коли йшлося про будівництво і проектування будинку, він ставав найспокійнішою людиною у світі.

Місіс Брілл ще хотіла оксамитові шпалери у вітальні, килими у спальні та червоно-синій вітраж над вхідними дверима. Нічого з цього не отримала. Ха! Джуніор переміг! Він наводив свої аргументи. Найчастіше він (як із люстрою) вказував на непрактичність, але якщо треба було, то і натякав, що це несмак.

— Навіть не знаю, — казав Джуніор, — але Ремінгтони такого не робили, і Ворінги також.

— Що ж, — відповідала місіс Брілл, яка дуже поважала ці дві родини, — напевно, ти знаєш краще.

І Джуніор продовжував робити все так, як він того хотів. Усе ж таки це був дім його мрії (як у інших чоловіків — жінка мрії), і всупереч усьому, він вірив, що колись житиме у ньому. І навіть коли Брілли в’їхали у будинок і розставили свої позбавлені смаку речі, Джуніор не втрачав надії. А потім, коли місіс Брілл почала говорити, що почуває себе у цьому будинку ізольовано, занадто далеко від центру, коли влаштувала істерику, знайшовши на веранді інструменти, Джуніор відчув, що час настав. Нарешті будинок буде його.

Наводячи тут порядок перед тим, як перевезти родину, Джуніор любив приїжджати раніше, щоб просто походити будинком. Він насолоджувався порожніми кімнатами, підлогою, яка не скрипіла, коли на неї ступаєш, йому подобалися навіть ручки кранів у ванній кімнаті. Місіс Брілл хотіла такі ручки, як бачила у Парижі, — кришталеві, розміром із м’ячик для настільного тенісу. Але Джуніор вважав, що єдино правильним рішенням є пухкі білі фарфорові хрестики — їх найпростіше повертати, коли руки у милі — і містер Брілл із ним повністю погодився.

Джуніорові подобалося дивитися на сходи і уявляти, як ними спускається його дочка, елегантна дівчина у білій атласній весільній сукні. Він уявляв великий стіл, за яким сидітимуть його онуки, переважно хлопці, щоб рід Вітшенків продовжувався. Вони повернуться до нього обличчями, як соняшник до сонця, і уважно слухатимуть, а він розповідатиме щось повчальне. Можливо, для таких вечорів він навіть придумуватиме різні теми — музика, мистецтво, політика.