Читать «Тирамісу з полуницями» онлайн - страница 150

* * *

Наталія сиділа у своїй кімнаті, утупившись у дзеркало. Їй здавалося, що обличчя за скляною поверхнею якесь чуже. Неначе вона дивилася на фотографію чи портрет незнайомої особи. Торкнулася щоки. Постать у дзеркалі зробила те саме. Наталія не розуміла, чому почувається цілковито окремою від свого тіла. Здавалося, наче воно їй не належить. Усього в ньому було забагато. М'яса, Жиру. Поту. Сала. Волосся. Схопилася за темне пасмо, яке спадало на плечі. Дівчина в дзеркалі повторила її рух.

— Не дражнися, — сказала Наталія. — Дай мені нарешті спокій.

Але тамта її не слухала.

— Ну й бридке ж у тебе волосся, — продовжувала дівчина.

Наталія не хотіла бути «тамтою». Підійшла до письмового столу й узяла в шухляді ножиці.

— Зараз побачиш, без цього бридкого волосся виглядатимеш краще.

Р-р-раз. Темні пасма посипалися долу, сухі й безживні, мов вигоріла трава.

«Ми обростаємо волоссям, як земля травою, — подумала Наталія. — Його забагато, усього цього забагато. Хотіла б я бути прозорою, існувати в іншому вимірі...» Р-р-раз.

Те, що залишилося в неї на голові, нагадувало вижате поле. Стерню. Нерівні кущики, подекуди зрізані біля самої шкіри. Наталія дивилася на свою голову. Тамта зникла, вона знову була у власному тілі. Без волосся більше почувалася собою. Більше людиною, менше твариною.

* * *

Лінка натиснула кнопку домофону, за мить почулося дзижчання, і вона увійшла до будинку. Двері відчинила якась жінка, мабуть, ота коханка Наталіїного батька. Що ж, вона явно була набагато молодшою за нього, нічого не скажеш. Жінка здавалася сумною.

— Добрий день, — привіталася Лінка. — А можна Наталію?

— Вона у своїй кімнаті. Ти її подруга, так? Вона нічого не казала, що хтось прийде, але заходь.

Лінка боялася. Лише тепер відчула, як їй страшно. Власне вона не знала, що сказати Наталії. У животі наче камінь тяжів. Перевела кілька разів подих, і пішла за тією жінкою до дверей Наталіїної кімнати.

— То я вас залишу, — жінка вибачливо посміхнулася й зникла вглибині квартири.

Постукала. За мить на порозі з'явилася Наталія.

Тиша. Дівчата дивилися одна на одну. Жодна не знала, що сказати. Тобто Лінка добре знала, вона ледь не бовкнула: «Боже, як ти жахливо виглядаєш. Ти як скелет. А що із твоїм волоссям? Що взагалі сталося?» Нечасто Лінці вдавалося не сказати того, про що вона думала. Та цього разу стрималася.

— Можна ввійти? — тихо спитала вона й за мить уже сиділа на краєчку ліжка. Кімната була гарно вмебльованою, усе новеньке, але її переслідувало враження, що тут ніхто не живе. Під стільцем біля туалетного столика підлогу вкривали пасма зістриженого волосся.

— Чого тобі? — спитала Наталія. Вона говорила повільно й тихо, наче з могили чи з тамтого світу.

— Я вирішила тебе провідати. Хотіла з тобою поговорити. Я була у твоєї мами.

— Ти була в моєї матері? — раптове пожвавлення в голосі Наталії знову згасло.