Читать «Тирамісу з полуницями» онлайн - страница 149

— Доброго дня, — видушила Халіна. Дівчина здавалася переляканою. — А Наталія вдома?

— Наталія? Ні, її немає. Вона в школі.

— У школі? — здивовано перепитала Лінка. — У неділю?

— А, тоді ні. Не в школі. Ну, тоді вона деінде, бо вдома її немає.

«Боже мій, що я верзу», — злякалася жінка. До неї почала повертатися свідомість, немовби вона щойно очуняла. Аж тепер. Схаменулася, проте ненадовго.

— Наталія зараз у тата. Поїхала в гості. Авжеж, вихідні вона проводить у тата.

Халіна глянула на неї якось дивно.

— Ага. Бо мені треба негайно з нею побачитися. Це дуже важливо.

— А що таке?

— Не можу вам сказати, але це справді дуже важливо.

— А подзвонити пробувала?

— Вона не бере трубку. А це дуже важливо, йдеться про конкурс... Науковий. Наталія хотіла брати в ньому участь.

— А-а-а...

— А ви можете дати мені її адресу? Інакше все пропаде...

— Ну... зараз, почекай, у мене вона десь є. Якщо вже це так важливо...

Не запрошуватиме її до кімнати, немає чого тут нюшкувати. Жінка раптом усвідомила, що квартира здається трохи занедбаною. Досі вона цього не помічала, щойно коли хтось прийшов, і тепер їй самій здавалося, що тут усе не так, як слід...

Відкрила одну з шухляд, бо наче крізь туман пригадала собі, як поклала туди листівку з його... Марека нову адресою, щоб знати, де тепер її донька.

— Візьми, — простягла листівку. — Перепиши собі, бо я десь окуляри загубила.

— Ось вони, — показала Лінка.

Справді, окуляри лежали на одній з коробок з-під піци.

— От молодчина, — похвалила мама Наталії. — Яка ти зірка!

Вона справді зраділа. На мить захотілося навіть підійти до дівчини ближче й обійняти її, але Лінка відсторонилася.

— Дуже дякую, — сказала вона, записавши адресу, а тоді повагавшись додала: «Пробачте, але ви, здається, нездужаєте? Це грип? Може, вам щось потрібно, може, до крамниці сходити?»

Жінка відчула, як на очі навертаються сльози. Чужа людина пропонувала їй допомогу, а не донька! Донька навіть не подзвонить, хоча й образила матір!

— Дякую, дитинко, але мені вже краще. Я сама піду, мені вже нині легше. Мабуть, цей грип уже минає.

— Справді?

— Справді.

— Ну, тоді... До побачення!

Лінка вийшла, і вона зачинила за нею двері. Відчула таку втому, що знову запрагнула лягти. Науковий конкурс? Цікаво, який саме? Ну, звісно, Наталка завжди була такою здібною, вона прекрасно вчиться в школі, не дивно, що конкурс... Жінка лягла на канапі, заплющила очі й за мить уже спала.

* * *

Лінка набрала адресу в пошук й подалася в бік зупинки. У неї перед очима весь час була ця квартира, яку вона добре знала, і мама Наталії, яка справді погано виглядала. Якщо вона хворіє, то де ж Наталія, яка повинна бути з нею й допомагати? Але не хотіла заздалегідь робити якісь висновки. Може, Наталія справді поїхала до батька, а її мама... Ну, що ж, хвора людина не має сили давати всьому лад.

Та щось її дуже бентежило. Поїхала до батька на вихідні? А звідки тоді у квартирі чи не п'ять коробок з-під піци? Звідки стільки банок і пляшок? Неймовірно. І Лінка у глибині душі добре знала, що ситуація насправді значно складніша, ніж про це казала мама подруги.