Читать «Тирамісу з полуницями» онлайн - страница 152

Кася отримала диплом за участь у художньому конкурсі. Приємно, батьки зрадіють. Вона пошукала їх поглядом і знайшла: сиділи в куточку зали, такі горді за доньку. Ех, як же все відбувалося по-іншому раніше, коли вона ще жила в дитбудинку! Тоді останні дзвоники були такі сумні, вона так заздрила всім звичайним дітям, які того дня приходили разом з батьками.

* * *

Оскар теж саме озирнувся й глянув на маму. А вона йому усміхнулася. Це вже майже шість місяців. Майже півроку. Жодної краплини алкоголю. Він знав, що їй важко, але мама трималася. Усе завдяки зустрічам в «Анонімних алкоголіках». Мабуть, їй було ніяково перед ними, а може, і перед ним.

Це були чудові півроку. Хлопець усвідомив, як йому бракувало мами. Такої звичайної мами. Не те, щоб вона враз зробилася веселою, мов пташка навесні, ні, салютів не було. Це радше скидалося на те, що вони повільно піднімаються на вершину гори. Але це приносило результати. Принаймні мама зізналася йому, що почувається набагато краще. Вона пішла до перукарні — тепер з'явилися на це гроші. Пофарбувала волосся у світлий колір. Помолодшала. Обличчя в неї залишалося невеселе, як завжди, та іноді куточки вуст піднімалися вгору. Оскар був щасливий. До того ж, отримав дуже добрий табель. Подарував його матері — як і раніше.

* * *

У Лінчиній школі в цей час тривала так звана мистецька частина, яка, на жаль, із мистецтвом спільного мала небагато. Дивно, здавалося б, що в школі з мистецьким спрямуванням ця частина урочистого останнього дзвоника могла бути справді крутою. Проте змова освітян досягла й до цієї школи.

Цьогоріч перші класи підготували програму кабаре. Вона відповідала всім вимогам, крім однієї: не була анітрохи смішною. Далі йшли вокальні виступи, іще гірші, якщо це взагалі було можливим. На сцену вийшла дівчина із другого художнього й завила: «Ди-и-и-вний цей сві-і-іт». Голос мала нічогенький, але культова пісня Йемена виявилася для неї просто заскладною. На додачу вона ще й вирядилася у вечірню сукню із блискітками спереду і в шпильки, що на тлі шведських стінок і райдужного напису «Канікули — ура!» виглядало просто комічно. Наступний «юний талант»: хлопчина, мабуть, першокласник, вийшов на сцену з гітарою й почав співати якусь скаутську пісню. Потім почали декламувати вірші.

— «Мені ця земля над усе дорожча», — прошепелявив чорношкірий хлопець. Коли він говорив, складалося враження, що його примусили декламувати. Або що через власну несміливість він був єдиним, хто не відмовився вивчити: «Не хочу й не можу її я покинуть».

«А хто тобі каже її покидати, дитино», — подумки всміхнулася Лінка. Хіба що сцену покинути, то це будь ласка. Від нудьги їй раптом закортіло сміятися.

— «Тут Віслою й вітрами Мазовша проминули дитячі та юні літа».

«Ой, швидше б ти вже пішов собі», — подумала Лінка й довше не могла стримати хихотіння.

Єдиною перевагою мистецької програми було те, що тривала вона коротко. Після урочистості учнів запросили до класів. Лінка вважала, що минулого року все вийшло значно краще, бо була ця виставка. Хоча Лінка лише виграла від її перенесення. У класах усе пішло швидко й без особливих пригод. Усі квапилися піти додому.