Читать «Сторожова застава» онлайн - страница 82

Кінь легенько чукикав свого господаря, і в того самі собою почали заплющуватися повіки. Вітько морщив лоба, струшував головою, навіть дав собі декілька потиличників. Але ніщо не помагало. Спати хотілося дедалі дужче.

Часом здавалося, ніби він їде не насправді, а що це йому лише сниться.

Вершники пробиралися сторожко, вервечкою. Мовчали. Одні лише цвіркуни шаленіли навколо них. Трави стояли високі й такі густі, що пробиратися можна було тільки вузькими стежками. Хто їх проклав — людина чи звір? Вітькові кортіло запитати про це Поповича. Проте навіть язик відмовлявся слухатися його.

Високо в небі стояв повен місяць і спостерігав за маленьким загоном, який плив застиглими хвилями степової ковили. Хто занурений по груди, як Олешко, хто по шию, а найменший — той узагалі пірнув у неї з головою.

Олешка місяць знав. Не раз бачив його в нічному степу. Тому з цікавістю стежив за Вітьком, що раз по раз клював носом.

«Бідна дитина, — думав, мабуть, місяць. — Спало б собі під маминою ковдрою. Та ж ні — і його занесло невідь-куди...»

Впали роси. З півночі повіяло прохолодою. Тепер не лише Вітько, а й дорослі дружинники почали клювати носами.

Проте Олешко й не думав спинятися.

— Швидше, хлопці, швидше! — підганяв він свій маленький загін.

Розвиднювалося, коли дружинники нарешті зупинили коней біля якоїсь річки.

— Приїхали, — сказав Олешко і скочив з коня. — Хорол.

Одразу за Хоролом клубочилися рожеві тумани. Зморені коні спрагло припали до води.

На день дружинники зачаїлися в маленькій діброві. Жила подався углиб, а Олешко почав описувати кола довкруж розлогого берестка, що стояв осторонь на ледь помітному пагорбі. Він щось уважно видивлявся в траві. Нарешті скинув чоботи і, наче білка, подерся по стовбуру вгору.

Це було останнє, що запам'ятав Вітько. За хвилину він уже лежав, тицьнувшись носом у пучок кінського щавлю. Спав.

Прокинувся Вітько від того, що сонце почало припікати голову. Сів, протер очі і засоромлено озирнувся. Проте соромитися не було перед ким. Хіба перед власним конем, що, спутаний, щипав неподалік траву. Там же, у затінку під берестком, дрімав кінь Жили.

— Виспався? — долетіло з берестка. — То снідай швидше, та лізь сюди. Будемо стежити в чотири ока.

— А де інші? — поцікавився Вітько, коли опинився на дереві поруч із Жилою.

— Там, де їм треба, — ухилився той від прямої відповіді.

— А той, як його... Гошко?

— Тю-тю, — сказав Жила. — Вони з Олешком ще вдосвіта кудись подалися.

Жила сидів на жердяному помості. За його спиною лежала купка хмизу і прив'ялої трави. Вітько вже знав, що хмиз треба запалити тоді, коли з'явиться щось небезпечне. І дим цей буде видно дуже далеко. А йому у відповідь — ген аж на самому обрії, полине у високе небо ще один дим. І ще. Дими полетять, наче гнані східними вітрами, у бік Римова, Воїня чи Лубен, а за якусь годину переяславський князь уже знатиме, що з'явилися половці. І звідкіля саме.

Вітько усівся на гілці трохи вище від Жили і показав на купку хмизу.